Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
#ДорогоюНадії: 14. Рут: даруючи надію, зростати у надії
8 листопада 2025
Чотирнадцятий духовний роздум владики Богдана зі серії «Дорогою Надії» присвячений силі вірності та надії в повсякденному житті. У своїх роздумах апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії звертається до біблійної історії Рут і Ноемі — простої, але глибоко промовистої оповіді про любов, співчуття й відданість, які народжують надію навіть серед втрат і страждань. Владика Богдан закликає у часи випробувань плекати вірність у малому — у звичайних щоденних жестах добра, що стають джерелом відродження і сили для ближніх та для нас самих.
Є серед книг Старого Завіту одна, що описує звичайну людську життєву історію, в якій, однак, сяє велике світло надії. Це — історія сім’ї мігрантів Елімелеха і Ноемі, які разом із двома синами прибули до Моавитського краю, рятуючись від голоду, що настав у Юдеї. Невдовзі Елімелех помер, і Ноемі залишилася вдовою. Сини одружилися, але з часом також померли. Трагічна історія жінки й матері, яка крок за кроком втрачала опору в цьому світі. Її беззахисність помножилася на беззахисність її невісток.
Турбуючись про їхню долю, Ноемі просить невісток залишити її й будувати своє життя, а сама вирішує повернутися до рідного краю, аби там доживати віку в самотності. Втім, одна з них — на ім’я Рут — навідріз відмовляється покинути стареньку свекруху, відповідаючи на її наполягання:
«Не силуй мене покидати тебе й не йти від тебе, бо куди підеш ти, туди й я піду; і де житимеш ти, там і я житиму; народ твій — мій народ, і Бог твій — мій Бог. Де ти помреш, там і я помру, і там буду похована. Нехай так зробить мені Господь і ще додасть, — тільки смерть розлучить мене з тобою» (Рут 1, 16–17).
Здавалося б, Рут мала всі підстави нарікати на свою долю, плекати в собі жаль і розпач, рятуючи уламки зруйнованого щастя та зниклих надій. Проте вона чинить щось зовсім дивовижне й неочікуване: відривається від себе самої і ставить у центр уваги іншу людину — свою свекруху. Забуває про власну втрату і прагне бути підтримкою, супутницею й помічницею для іншої.
І робить це не завдяки якимось гучним геройським вчинкам, а через звичайну людяність і співчуття, що проявляються в простих щоденних жестах: допомога в побуті, підтримка у слабкості, можливо, лагідна усмішка, тепле слово, — одне слово: усе те, що робить наше життя по-справжньому людяним, а наші стосунки — життєдайними.
Справді, коли в родину Рут увірвалася смерть, вона — своєю тихою щоденною любов’ю — почала відновлювати й утверджувати життя, а з ним — і надію: у своїй свекрусі та у власній душі.
Вірність ближнім посеред ударів і випробувань долі — це вияв справжньої любові, яка дарує надію. У наш час, коли наш народ так сильно розсіявся по світах, коли в домівки приходить смерть і забирає опору родинної безпеки — чоловіків, батьків, синів — нам, щоб не втратити надії, слід плекати і виховувати в собі та в інших здатність до вірності в малих щоденних і дуже конкретних ситуаціях. Ця вірність у маломуприноситиме рятунок нашим ближнім і в них, і в нас відроджуватиме та утверджуватиме надію.
Молитва
Вірний Боже, Ти бачиш надію, приховану в непоказних маленьких жестах. Навчи нас впізнавати Тебе в повсякденному житті. Як і Рут, дай нам стійке й великодушне серце, здатне любити і зберігати вірність — навіть у мовчанні. Маріє, смиренна слугине Господня, ти жила в тиші назаретського дому і зберігала там Надію світу — Христа Спасителя. Допоможи й нам сіяти добро — смиренно й без розголосу, служити іншим, даруючи надію у простоті нашого щоденного життя. Амінь.
† Богдан Дзюрах, апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії
