Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Послання священнослужителям Апостольського Екзархату на Великий Четвер
17 квітня 2025
Послання священнослужителям Апостольського Екзархату на Великий Четвер 2025
«Про самопожертву і посвяту у священничому житті».
(Гал. 6, 19–20)
Всесвітліші і всечесні отці, всечесні диякони, дорогі співбрати у Христовому священстві!
У Великий Четвер, коли ми читаємо святе Євангеліє про вмивання ніг на Тайній Вечері, або ще більше, коли дехто з Вас братиме особисто участь в цьому зворушливому обряді в нашому катедральному храмі у Мюнхені, ми наново усвідомлюємо наше особливе покликання «мати частку з Ісусом» (пор. Йо. 13, 8). Так, священник не є просто «служителем культу», чи церковним менеджером або координатором життя парафіяльної спільноти, він — живе втілення Христа посеред Божого народу, «alterChristus», «другий Христос», як називає його давня традиція, вірний Христовий учень, який може сказати про себе самого: «Живу вже не я, живе в мені Христос» (Гал. 6, 20).
Це внутрішнє, можна б сказати — містичне єднання, ідентифікація з Христом пронизує усе буття священника, починаючи від першої миті його покликання і до останнього подиху його життя на цьому світі. А найбільш промовистим знаком і виразом цієї ідентифікації з Христом є наше самовіддання, наша посвята і самопожертва задля справ Божого Царства і його справедливості на цьому світі (пор. Мт. 6, 33).
Разом з Христом священник каже, маючи перед духовними очима Божий люд, довірений його опіці: «Віддаю себе за них у посвяту» (Йо. 17, 19). Він каже це в моменті рукоположення, коли складає присягу на вірність і послух Богові у Церкві та кладе свою голову і руки на престол у жесті самовіддання і добровільної посвяти. Відтак священник щоденно відновлює і підтверджує цю свою посвяту словами і ділами свого служіння.
У самопосвяті і жертовності священнослужителів криється таємниця духовної сили і зростання Тіла Христового, яким є Церква. Про це навчав своїх апостолів Господь Ісус перед своїми Страстями, кажучи: «Пшеничне зерно, коли не впаде в землю і не вмре, залишиться саме-одне; коли ж умре, багато плоду приносить» (Йо. 12, 24).
Про цю дивовижну плідність Церкви, яка виростає з жертовності і самопосвяти вірних Христових учнів, свідчить уся двохтисячолітня історія християнства, так що св. Папа Павло VI міг з повним правом і переконанням віри твердити: «Страждання, або, кажучи словом, яке його підсумовує і преображає, хрест, пронизує апостольське служіння, тобто, будування Церкви. Щоб будувати Церкву, ми повинні трудитися, ми повинні страждати… Церква повинна бути народом сильних, народом відважних свідків, народом, який вміє страждати за свою віру і за її поширення у світі. Мовчки, вільно і завжди з любові».
Коли Вселенський Архиєрей говорив ці слова під час загальної аудієнції 1 вересня 1976 року, наша Церква в Україні зазнавала великих утисків, страждань і переслідувань. Але з перспективи часу ми розуміємо, що саме ці страждання, перенесені з любови до Христа, стали горнилом, в якому гартувалася моральна сила і моральний авторитет нашої катакомбної Церкви, що стало явним усьому світові після розвалу радянської богоборчої системи. Мученики та ісповідники віри стали джерелом відродження нашої нескореної Церкви і джерелом натхнення для нашого непереможного народу.
Ми, сини і священнослужителі цієї Церкви-Мучениці, сьогодні знову разом з нашим народом переживаємо нашу Страсну п’ятницю — час нечуваних випробувань і страждань, але водночас — час вірності, геройської любови, посвяти аж до смерті. Так багато наших героїв-захисників на рідних землях віддають себе у посвяту із любови — до Бога, до Батьківщини, до рідного народу! У світлі їхнього теперішнього подвигу, а ще більше — у світлі цілопальної жертви нашого Господа, над якою ми молитовно роздумуємо цими днями, ми покликані глибше усвідомити сенс нашої священичої посвяти і нашої самопожертви, або, — кажучи словами св. Папи Павла VI, — наших хрестів, через які Господь преображає нас і провадить до повноти життя, до святості.
Ці хрести, як знак вмирання і самопосвяти із любови до Бога і до людей, можуть мати у нашому священичому житті різні вияви:
— хрест власних немочей і боротьби зі злом у своєму серці та житті. Нам слід бути готовими до неустанної духовної боротьби, щоб осягати і плекати у собі священичу чистоту і святість, до якої ми покликані. Св. Йоан Золотоустий наголошує: «Душа священника повинна бути чистіша від променів сонця, щоб Святий Дух ніколи не покидав його, і щоб він міг сказати: „Живу вже не я, живе в мені Христос“ (Про священство, VI, 1);
— ревне сповнення наших священичих обов’язків, як вияв вірності Божій волі щодо нас. Священник, який вірно наслідує Христа, може сказати про себе Його словами: «Їжа моя — волю чинити того, хто послав мене, і діло його вивершити» (Йо. 4, 34); Проповідь Євангелія «вчасно і невчасно» (пор. 2 Тим. 4, 2), служіння кожного літургійного дня Божественної Літургії як найціннішого джерела благодаті для нас і для наших вірних, молитва — спільна із вірними та особиста — ось ці наріжні камені нашої священичої вірності, якої так потребують і очікують від нас народ і Церква. Щоб бути вірними цим зобов’язанням, нам нераз доведеться зробити зусилля над собою, «вмерти» для наших звичок, для посередності, для інертності, для другорядних справ, які хочуть нас поглинути і заволодіти нами зі шкодою для Божих справ;
— особлива увага і душпастирська ревність, скеровані до найбільш потребуючих членів християнської і людської спільноти, тих, хто живе в убогості — моральній та матеріальній. В теперішніх часах це особливо важливе! Священник у цьому служінні наслідує Доброго Пастиря, який шукає загублену овечку і готовий життя своє віддати задля спасіння довірених йому людей (пор. Лк. 15, 4–7; Йо. 10,15). Це «віддавання власного життя», можливо, не буде пов’язане із кровавим мучеництвом (хоч в наших часах і цього не можна виключати!), але з певністю буде виражатися у «білому мучеництві» нашої щоденної посвяти людям і справі їхнього спасіння;
— жертовна поміч потребуючим і вбогим, якою священник втілює в життя поставу апостола народів, що звертався так до своїх вірних: «Я тягарем для вас не буду, бо шукаю не вашого, а вас. Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям. Я радо витрачусь і сам себе пожертвую за ваші душі» (2 Кор. 12, 14–15);
— труднощі, страждання і впокорення, яких ми неминуче будемо зазнавати на дорозі наслідування Господа. Втім, не даймо себе знеохотити цими тимчасовими випробуваннями, пам’ятаючи запевнення Ісуса: «У світі страждатимете, але бадьоріться, я бо переміг світ!» (Йо. 16, 33);
— почуттясамотності, відсутність вдячності з боку людей, чи теж позірні невдачі наших душпастирських зусиль, що може нас призводити до знеохочення і до опускання рук. У цьому контексті пригадуються мені слова св. матері Терези з Калькутти, яка казала про себе: «Ісус покликав мене не для того, щоб бути успішною, але щоб бути вірною»;
— періоди хвороби, брак здоров’я, старінняі пов’язані із цим етапом нашого життя обмеження та слабкості фізичного характеру, — все це також запрошення повністю віддатися у руки Божі, єднати наші болі і переживання з Жертвою Христа Спасителя, в переконанні віри, що саме тоді, коли ми немічні і безсильні, Божа благодать ще більше діє в нас — на наше освячення і на спасіння світу;
Дорогі Співбрати! Я залишив останній рядок в переліку наших хрестів свідомо, бо кожен з нас може доповнити цей список своїм неповторним досвідом випробувань, серед яких він почувався, чи, може, почувається на даний час запрошеним до відновлення своєї жертовної посвяти Христові, Церкві і рідному народові.
Нехай Господь Ісус, Який постійно похиляється над нами, подібно як Він зробив це на Тайній Вечері, вмиваючи ноги апостолам і виявляючи їм усю любов свого Серця, дасть і нам відчути Його близькість, Його любов і Його довіру до кожного із нас! Нехай зміцнить у нас переконання, що кожна наша жертва, кожне зусилля, кожен акт чистої і безкорисливої любови приноситимуть щедрі плоди благодаті у нашому служінні і у духовному житті довірених нашій душпастирській опіці вірних.
А Божа любов і благодать, якими ми пов’язані з Христом у Святому Дусі, будуть перемінювати наші терпіння і наші жертви у тиху пасхальну радість, так як про це свідчить св. Павло, пишучи посеред утисків і переслідувань до християн в Колосах: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква; якої я став слугою, згідно з розпорядженням Божим» (Кол. 1, 24–25).
Я щиро дякую Вам, дорогі Отці і Співбрати, за Вашу дотеперішню посвяту і жертовність! Дякую особливо за Ваше великодушне, вірне і самовіддане служіння українському народові на рідних землях і в країнах нашого теперішнього поселення у цих часах триваючої російської воєнної агресії. Нехай Господь прийме усі Ваші зусилля, жертви і труди як благовонний запах на свій пренебесний жертовник, а Вам і Вашим рідним та всім, кому Ви служите у дусі Христової жертовної любови, нехай зішле своє благословення, радість, мир і благодать!
Радісних і благословенних Великодніх Свят!
Христос посеред нас! — Є і буде!
З’єднаний у молитві з Вами † Богдан Апостольський Екзарх
Дано в Мюнхені, при Катедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці та св. ап. Андрея Первозванного, у Велику Середу, 16 квітня 2025 року Божого
