Дідусь і внук: шлях від досвіду полону й окупації до віри

Світлана Духович — Ватикан

Знайомство з Українською Греко-Католицькою Церквою для шістнадцятирічного Якима, родом з Оріхова, що в Запорізькій області, розпочалося минулого літа, коли він взяв участь у християнському таборі в Карпатах, який організував о. Олександр Богомаз, який раніше служив у Мелітополі, а після свого видворення, що відбулося у грудні 2022 року, служить у Запоріжжі. «Коли ми повернулись з того табору, — ділиться Яким в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News, — ми з деякими молодими людьми, з якими там познайомились, почали ходити на Літургію кожної неділі і на свята, почали тісно спілкуватись і стали дуже хорошими друзями». В історіях людей, які розповідають про свій шлях віри, часто можна почути, що віру їм прищепили бабуся чи дідусь ще у дитячому віці. І хоча у випадку Якима це не відбулося у дитинстві, а в юнацькому віці, до Церкви його привів дідусь Віктор. «Все почалося тоді, коли наш дідусь повернувся з полону», — каже Яким. Передісторію цього нам розповів сам пан Віктор.

Повномасштабна війна в Україні застала 64-річного мешканця Оріхова не в рідному місті, а у відрядженні. Як приватний підприємець він займався ремонтом сільгосптехніки, і 22 лютого 2022 року разом з двома своїми колегами вирушив у відрядження в одне село, що неподалік міста Токмак (приблизно 60 км від Оріхова). 24 лютого пану Віктору зателефонувала його дружина і повідомила про початок вторгнення. «Ми думали, що це все швидко закінчиться, виконаємо роботу і повернемося додому, — пригадує він, — але через кілька днів у село зайшли росіяни, тому ми вже не змогли виїхати». Ще через кілька днів російські військові взяли в полон Віктора і його колег і відвезли спочатку у Токмак, а потім в Мелітополь. Віктор пройшов допити, знущання. «Разом іншими полоненими нас розмістили у великому актовому залі, — пригадує він. — І ми були змушені постійно лежати на підлозі, забороняли навіть сидіти. Було настільки тісно, що коли один повертався на інший бік, то й всі інші були змушені повертатися. Було холодно, жодного опалення». Віктор провів там приблизно три тижні, і після чергового допиту йому сказали, що відпустять. Одного дня йому і ще одному молодому хлопцеві зв’язали руки, зав’язали очі, вкинули в кузов вантажівки і повезли. Коли після 15 хвилин вантажівка зупинилася і їм сказали виходити, то Віктор подумав, що їх чекає розстріл. Але виявилося, що російські військові їх відпустили і сказали, що вони можуть йти пішки до Мелітополя, до якого було понад 10 км. До міста вони прибули вже над вечором, і тоді шляхи двох супутників розійшлися. Оскільки вже наближалася 18 година, коли починалася комендантська година, Віктор повинен був швидко шукати місце, щоб переночувати. Він попросив про пристановище в сторожа гаражів, але безуспішно. Після ще кількох неуспішних спроб, включно з відмовою в одному з центральних храмів міста, втомлений і майже у відчаї Віктор вирішив, що переночує десь на вулиці, хоча було холодно, ще були приморозки. Вже перед будівлею, біля якої він планував облаштувати собі місце, щоб спати, Віктор побачив, що на одній із будівель був хрест. «Думаю, піду туди, — пригадує він, — приходжу, і виявилося, що це церква греко-католиків. Вже потім я дізнався, що там служить отець Олександр Богомаз. Вони мене відразу там прийняли без жодних вагань. А я ж тоді ще такий далекий був від релігії. Як і більшість людей, ходив до церкви раз чи два на рік. А коли з ними познайомився, то я просто був здивований, що є такі люди».

Пан Віктор прожив при греко-католицькій парафії в Мелітополі приблизно два тижні. Таких, як він — потребуючих — тут було чимало: хто шукав прихистку на короткий час, хто на довше, комусь потрібна була матеріальна допомога, а хтось приходив, щоб помолитися і поспілкуватися. Греко-католицькі священики також допомагали багатьом людям евакуюватися з Мелітополя. Пан Віктор також хотів якнайшвидше повернутися додому, але в нього не було паспорта, і тому він не міг скористатися евакуаційним транспортом. Співпрацівники о. Олександра вийшли на зв’язок із сином пана Віктора і попросили його передати паспорт до Мелітополя. Але навіть з паспортом в руках було важко виїхати, бо щодня тисячі людей стояли в черзі на евакуацію. Ця ситуація Віктору здавалася безвихідною, але, як він пригадує, отець Сашко (так називають отця Олександра Богомаза ті, хто його знає особисто) постійно підбадьорював його словами: «Вас Бог любить». Отець Сашко подбав про те, щоб пана Віктора взяли як супровідника в мікроавтобус, яким евакуювали до Запоріжжя одну багатодітну сім’ю, яка також знайшла прихисток при греко-католицькій парафії. Пан Віктор досі зворушується, коли пригадує той момент, коли вони під’їхали до першого українського блок-поста, і всі діти вибігли назустріч українським військовим.

В Запоріжжі Віктора зустрів його син, і разом вони поїхали додому в Оріхів. Але вже через півтора місяця вся сім’я була змушена переїхати в Запоріжжя, бо Оріхів перебував під постійними обстрілами. Пан Віктор постійно перебував на зв’язку з отцем Олександром, який розповів йому про греко-католицьку парафію в Запоріжжі. «Я поїхав, знайшов ту церкву. Зі мною були моя дружина і моя мама, — пригадує Віктор. — І перший раз, коли ми приїхали в цю церкву, там був владика Степан (Меньок). Ми були на Службі Божій, а опісля ми почекали на єпископа, щоб поспілкуватися з ним. Він дуже зрадів, коли почув, що мене направив сюди отець Сашко, розпитував про нього. Коли ми вже повернулися додому, то мої жінка і мама кажуть: „Ми там побули, приїхали, і просто дихати легше стало“. І насправді, ми якось перейнялися цим всім, змінився спосіб мислення».

На запитання про те, як він сприймав слова отця Олександра, коли той говорив йому, що Бог його любить, пан Віктор каже, що серйозно ставився до цих слів. «Він же не просто так це говорив, — пояснює він. — Отець розпитував мене про те, що я пережив у полоні, і тоді казав: „От бачите, могло би бути гірше. Значить, за вас хтось молився і Бог Вас любить“. І тоді я починав розуміти, що це дійсно так, що Хтось за мною стоїть і що дійсно Бог мене любить. Щоб ви розуміли, я не дуже такий воцерковлений, я й молитов не знаю багато. Але буває таке, що стає дуже важко, і тоді я починаю промовляти молитву „Отче наш“, і легше стає. Справді».

«Коли ми забрали дідуся із Запоріжжя, — розповідає Яким, — то, мабуть, ще цілий тиждень він розповідав нам про те, як було добре при церкві в Мелітополі, де був отець Сашко. Він нам говорив, які там хороші люди. А потім, коли в Оріхові почалися обстріли, ми переїхали до Запоріжжя. На Новий рік, 1 січня 2023 року дідусь мене повіз до отця Сашка, бо це була неділя. Дідусь мені зателефонував і каже: „Поїхали, познайомлю тебе з отцем Сашком“. От я і поїхав. Ми приїхали, побули на Службі Божій — я тоді вперше взяв участь у Службі Божій — і після цього був спільний обід. Там була спільнота церкви, черниці, і отець Сашко був. До цього в мене були певні стереотипи, що, мовляв монахині і отці дуже злі, бо я ж надивився всього з фільмів, з інтернету. Але тоді я зрозумів, що це зовсім не так і що там, навпаки, дуже добрі люди».
Після цього першого короткого знайомства пройшло пів року, а тоді всередині літа 2023 року дідусь знову зателефонував Якиму і сказав, що отець Сашко пропонує поїхати в Карпати на християнський табір. «Там було молодих людей, але крім отця Сашка я зовсім нікого не знав, — пригадує юнак. — Кожного дня у нас була Служба Божа, ми багато спілкувались, були конференції про Бога, і мені це дуже сподобалось. І тоді якось мене почало більше тягнути до цього. Цей табір тривав тільки тиждень, але вражень було, немов, на місяць. І коли ми повернулись з того табору, то з деякими молодими людьми, з якими там познайомились, почали ходити на Літургію кожної неділі і на свята, почали тісно спілкуватись і стали дуже хорошими друзями». Саме справжніх друзів Яким вважає справжнім подарунком, який він отримав завдяки новому досвіду. «До цього я не мав повноцінних і гарних друзів. Ну а якщо і дружив з кимось, то ці стосунки не були такі тісні, — ділиться він. — Але коли я почав ходити до церкви, то я знайшов справді хороших друзів, які дійсно за мене переживають, радіють моїм досягненням. Такої теплоти і любові саме від друзів я ще ніколи не відчував. І тоді я зрозумів, що друзі мені дались саме від Бога».

Друзі, спілкування, людська підтримка і людське тепло є, як ніколи, важливими для всіх українців, а особливо, для дітей та молоді в час повномасштабної війни. «Найважчий момент, — розповідає Яким, — був, коли ще ми жили в Оріхові, в рідному місті. Ми жили на шостому поверсі, і з нашого вікна відкривався вид на сусіднє село. І одного дня почався обстріл того села, і я просто дивлюсь у вікно, і бачу вибухи по всьому селу. Тоді було тяжко… Також недалеко біля нас були „прильоти“, було дуже гучно. І коли я вже переїхав до Запоріжжя, це було десь восени 2022 року, одного дня я прокинувся вранці, і тоді моєму татові зателефонували з Оріхова й повідомили сумну новину: сказали, що на нашому провулку загинув мій знайомий, з яким я проводив дуже багато часу. Коли я дізнався про те, що він загинув, було дуже тяжко».
Долати найважчі моменти юнакові допомагає також його родина. Хоча і їм теж нелегко, але вони стараються заспокоювати і підбадьорювати сина. Мама Якима, яка під час інтерв’ю сидить поруч з ним, зазначає, що вони вже призвичаїлися жити в небезпечній ситуації. «Якщо лунають десь вибухи, — каже вона, — то телефонуємо до рідних, знайомих, питаємо: „У вас все добре? — Так, добре. — Ну і слава Богу“. На початку війни було страшно, насамперед, через те, що ми не знали, чого нам очікувати від цього. А тепер ми просто до цього звикли. Зрозуміло, що це звикання не є добрим, але так воно є». На запитання про те, чи не планують переїжджати із Запоріжжя в інший, безпечніший регіон, вона зазначає: «Ні, ми чекаємо, щоб швидше закінчилася війна, і хочеться додому. Дуже нам хочеться до рідного міста, але ми не маємо куди повертатися: будинок зруйнований, все поруйновано, та і взагалі міста уже немає. Все місто зруйноване, але все одно тягне додому, дуже тягне. І ми сподіваємося, що далі нам не доведеться нікуди переїжджати, що Запоріжжя — це наша крайня точка і з цього міста колись в майбутньому ми поїдемо, повернемося додому».

«За цей час, відколи ти наблизився до релігії, до Церкви, що нового ти зрозумів про життя?» — запитуємо в Якима. «Найбільше, що я зрозумів та відчув, — відповідає юнак, — це поняття справедливості: якщо з тобою відбувається щось погане, то обов’язково Бог зробить так, що це вийде на краще, і це краще, яке буде, накриє це погане».

Джерело: vaticannews.va

Дивіться також

12 листопада Свічка миру 8 листопада «Бережно приймайте тих, хто рятується від війни!», — владика Ігор Ісіченко до священників Апостольського екзархату 7 листопада У Німеччині священники взяли участь в освітній програмі «Зцілення ран війни»