Коментар на Євангеліє XV неділі після П'ятидесятниці

Недільний Апостол і євангельськийуривок:

2 Кор. 4,6–15

Браття! 6 Бог, який сказав: «Нехай із темряви світло засяє», - він освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа. 7 А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. 8 Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; 9 нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. 10 Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. 11 Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із-за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. 12 І так смерть діє в нас, а життя у вас. 13 Та мавши той самий дух віри, про який написано: «Я вірував, тому й говорив», - то й ми віримо, тому й говоримо; 14 бо знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, - воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами. 15 Бо все це ради вас, щоб розмножена благодать через багатьох збагатила подяку на славу Божу.

Мт. 22,35–46

В тому часі 35 один законовчитель приступив до Ісуса і спитав його, спокушаючи: 36 “Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” 37 Він же сказав до нього: “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38 це найбільша й найперша заповідь. 39 А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40 На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються”. 41 Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42 “Що ви думаєте про Христа? Чий він син?” Кажуть йому: “Давидів.” 43 Він до них мовить: “Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44 кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45 Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?” 46 І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати.

Мікроконтекст: У нинішньому євангельському уривку йдеться про заповідь любови, яка є сумою цілої християнської моралі (див. Мт. 7,12; 23,23; Рим. 13,8-10). Треба однак пам’ятати, що згаданий тут діалог Ісуса з фарисеєм, як і всі инші розмови з представниками юдейської еліти після в’їзду Ісуса в Єрусалим, відбуваються в атмосфері неприязні та ненависти (див. Мт. 21,15-16.23.45-46; 22,15.35). Ця ненависть приведе незабаром до несправедливого ув’язнення, катування і вбивства нашого Господа (див. Мт. 26,2-5.47.57-68). Отак найчистіша любов, ба навіть розповідь про неї, супроводжується багатьма терпіннями.

Майже те саме переживає апостол Павло, який відважно несе людям світло Божої правди (див. 2 Кор. 4,2.5-6) і через це є переслідуваним (див. 2 Кор. 4,7-12). Він дуже добре усвідомлює велич Бога, якого він проповідує, відчуваючи одночасно обмеженість своїх власних, людських сил. Тому він прирівнює себе до «глиняного посуду» (див. 2 Кор. 4,7), який тоді використовували для переховування різних корисних та дорогоцінних речей, а який так легко можна розбити. Але з усіх, навіть найбільш кризових ситуації його рятує Бог, який може і померлих воскресити (див. 2 Кор. 4,14). Все це відбувається заради його слухачів-християн, «щоб розмножена благодать через багатьох збагатила подяку на славу Божу» (2. Кор. 4,15).

Макроконтекст: Про своє переслідування, чудесний порятунок і подяку Богу за це, апостол згадує вже на початку другого послання до Корінтян: «Ми бо не хочемо, брати, щоб ви не знали про нашу скорботу, яку ми пережили в Азії: ми були над міру й над силу так пригнічені, що не мали вже надії і жити. Ми, дійсно, мали самі в собі присуд смерти, щоб надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих. Він визволив нас від такої смерти, і визволяє далі. Маємо надію, що він ще визволить нас, якщо й ви допоможете вашою молитвою за нас; щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас» (2 Кор. 1,8-11). Ці слова доповнюють образ «глиняної посудини», про який згадано вище. Оскільки небезпека, якої раніше досвідчив святий Павло, була настільки великою, що не було вже ніякої надії на порятунок, він не міг уповати на себе чи яку-небудь иншу людину, або, вживаючи образної мови, на «глину», а тільки на Бога, який «рятує від брам смерти» (Пс. 9,14).

Керигма: Це уповання підкріпляє в нас сам Господь Ісус, кажучи: «Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6,54). Це Тіло і Кров ми можемо приймати на кожній Божественній Літургії, в якій відновлюється «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння». Тож, переживаючи терпіння і випробування і знаючи нашу власну неміч, не марнуймо ніякої нагоди, але якомога часто й достойно приступаймо до святого Причастя, «на любов нелицемірну, на збільшення божественної благодаті». Бо все це ради нас, «щоб розмножена благодать через багатьох збагатила подяку на славу Божу». Амінь.

о. д-р Мирослав Йосиф Лопух

Дивіться також

18 листопада «Де людина забуває про Бога, там вона неминуче забуває і про ближнього», — владика Богдан до українців у Маннгаймі 14 листопада Коментар на Євангеліє XXVI неділі після П’ятидесятниці 14 листопада Коментар на Євангеліє XXIV неділі після П’ятидесятниці