Коментар на неділю П’ятидесятниці

Недільний Апостол і євангельський уривок:

Ді. 2,1–11

1 А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. 2 Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. 3 І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. 4 Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти. 5 А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом. 6 І як зчинився той шум, зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожний чув, як вони говорили його мовою. 7 Здивовані й остовпілі, вони один до одного казали: «Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють? 8 Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: 9 партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, 10 Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, 11 юдеї і прозеліти, крітяни й араби — ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?»

Йо. 7,37–52; 8,12

37 Останнього ж великого дня свята стояв Ісус і закликав на ввесь голос: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є! 38 Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!» 39 Так він про Духа казав, що його мали прийняти ті, які увірували в нього. Не прийшов був ще Дух Святий, бо Ісус не був ще прославлений. 40 Численні ж з народу, вчувши ті слова, казали: «Він дійсно пророк.» 41 Інші ж: «Він — Христос.» Ще інші: «Чи з Галилеї Христос прийде? 42 Хіба в Писанні не сказано, ще з роду Давидового Христос прийде, з села Вифлеєму, звідки був Давид?» 43 І роздор виник із-за нього серед народу. 44 Бажали і схопити його деякі, та ніхто не наклав рук на нього. 45 Повернулись, отже, слуги до первосвящеників та фарисеїв, а ті питають їх: «Чому не привели його?» 46 Слуги ж відказують: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить.» 47 Фарисеї ж: «Чи й не ви дали себе звести? 48 Невже хтось із старшини або фарисеїв увірував у нього? 49 Та проклятий той народ, що закону не знає!» 50 Але озвавсь до них Никодим, що приходив до нього вночі, а був же один з них: 51»Чи дозволяє наш закон засуджувати чоловіка, не вислухавши його спершу та й не довідавшися, що він робить?» 52 Ті ж йому: «Чи і ти з Галилеї? Розвідайся, то й побачиш: з Галилеї пророк не приходить.» 12 І ще промовляв до них Ісус, і так їм казав: «Я — світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя.»

Мікроконтекст: У нинішній Євангелії Ісус проголошує: «Хто вірує в мене, […] то ріки води живої з нутра його потечуть!» (Йо. 7,38). Тут має Він на увазі вилиття Святого Духа, «що його мали прийняти ті, які увірували в нього» (Йо. 7,39). А зразу після цієї події, у самий день П’ятидесятниці, апостол Петро успішно переконує згромаджених, щоб і вони увірували, що Ісус таки воскрес і вознісся на Небо, бо Він не звичайна людина, як наприклад цар Давид, а сам «Господь», тобто воплочений Божий Син (див. Ді. 2,29–36). З цього видно, що правдива віра в Ісуса Христа є передумовою для Зіслання Святого Духа, а Святий Дух робить віруючу людину здібною, щоб вона про цю віру свідчила й іншим. Окрім цього, як Ісус так і Петро у своїх словах покликаються на авторитет Святого Письма (див. Йо. 7,38; Ді. 2,16–21.25–28), яке потрібне, щоб повірити Божій правді (див. Лк. 16,29–31), оскільки його завинене незнання призводить, на жаль, до відкинення правди про Воплочення Божого Сина.

Якраз цієї центральної догми нашої віри стосується питанння, звідки походить Ісус. Люди, думаючи, що Він родом з Галилеї (див. Йо. 7,41), виявляють, що не знають Його справжнього походження — ні земного з Вифлеєму (див. Йо. 7,42), ні небесного від Бога Отця. Але цим вони лиш підтверджують, що Він таки Месія, бо ж: «Христос коли прийде, то ніхто не знатиме, звідки він» (Йо. 7,27). Парадоксально, навіть закид фарисеїв, що «з Галилеї пророк не приходить» (Йо. 7,52), виявляє їхню обмеженість у знанні Святого Письма. Один бо зі старозавітніх пророків, Йона, син Амітая, все ж таки походив з Галилеї, з місцевости Гат-Хефер, яка розташована 5 кілометрів на північний схід від Назарету (див. 2 Цар. 14,25). Саме «знак Йони» Христос обирає як прообраз Свого на третій день воскресіння (див. Мт. 12,39).

Наступне, що кидається в очі — це захист Ісуса з боку Никодима, який раніше приходив до Нього (див. Йо. 7,50) і розмовляв з Ним вночі про хрещення, як «народження з води й Духа» (див. Йо. 3,5). Про «живу воду», як образ Святого Духа, навчає теж сам Спаситель у храмі, як це було сказано вище (див. Йо. 7,39). Натомість інший знак присутности Святого Духа знаходимо в нинішньому читанні з Апостольських Діянь. В описі Зіслання Святого Духа вражає факт, що учням «з’явились поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами» (Ді. 2,3). Витоньчена гра слів між «язиками» і «мовами», які по-грецьки звучать так само («ґлóссаі»), підкреслює характер цього чуда. Його особливість полягає в тому, що хоч апостол Петро (див. Мт. 26,73) та інші учні розмовляли з типовим галилейським акцентом, то люди їх чули й розуміли на всіх мовах: «Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють? Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову» (Ді. 2,7–8).

Макроконтекст: Щоб ліпше зрозуміти подію Зіслання Святого Духа та Його два символи, воду та полум’я вогню, потрібно пригадати собі деякі прообрази зі Старого Завіту. Найбільш виразно зв’язок між Святим Духом та водою видно в пророка Ісаї, який від Божого імени проголошує: «Бо я виллю воду на спраглу землю, потоки вод на сушу. Я виллю мій дух на твоїх потомків, моє благословення на твоїх нащадків» (Іс. 44,3). Цей самий зв’язок присутній вже на початку створення світу, коли «Дух Божий ширяв над водами» (Бут. 1,2), даючи всьому життя. Місцем особливо благословенним був теж Рай, з якого випливало джерело життєдайної води (див. Бут. 2,10) і який, за словами святих отців, знаходився на високій горі.

Після гріхопадіння прародичів Бог крок за кроком здійснював свій план спасіння, м. ін. через союз на горі Синай, до якої ізраїльський народ прийшов саме у 50-й день після виходу з Єгипту, тобто в день П’ятидесятниці (пор. Вих. 19,1), щоб отримати від там Бога закон. «Гора ж Синай уся димувала від того, що Господь у полумені спустився на неї. І підіймався той дим, мов кіптява з горна, а вся гора стрясалася вельми. А трубний звукгучав дедалі голосніш та голосніш» (Вих. 19,18–19). Там теж, на горі Синай, Мойсей освятив намет-скинію. Це відбулося якраз першого дня першого місяця року, немовби друге створення світу, і тоді слава Божа у вигляді світлої хмари осінила намет зборів (див. Вих. 40,1.34). Цей могутній знак Божої присутности повторився у Старому Завіті тільки ще один раз, при освяченні Єрусалимського храму (див. 1 Цар. 8,10), який, збудований на горі Сіон, замінив Мойсеїв намет. З цього видно, що як намет-скинія, так і храм Соломона, були дуже привілейованим місцем, де людина могла входити у відносини з Богом, як колись на горі в Раю.

У Новому Завіті це стає ще досконалішим, бо Дух Святий сходить вже не на певні місця чи предмети, а на Богові посвячені особи — Богородицю і Апостолів. При цьому, знаки Його присутности схожі на ті з минулого. І так, під час Благовіщення архангел Гавриїл сказав до Марії: «Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить» (Лк 1,35). Тоді «Слово стало тілом, і оселилося (гр. „ескéносен“, дослівно: „поставило намет-скинію“) між нами» (Йо. 1,14). Це стає ще яскравішим у день П’ятидесятниці, коли дім, в якому були учні та Богородиця, подібно як колись гора Синай, наповнився дивним шумом (пор. Ді. 2,2; Вих. 19,19). Світла хмара осінила тоді Сіон-Єрусалим і кожен з Апостолів «вдихнув вогненне дихання, що з Неба зійшло у вигляді вогненного язика» (стихира на вечірні Апостола).

Керигма: У цьому порівнанні видно певні закономірності. У Старому Завіті присутність Святого Духа (або Божа поява) зроджує життя — не тільки фізичне (пор. Бут. 1,2), але й духовне, яким є реляції з Богом (пор. Вих. 40,1.34). Натомість у Новому Завіті Святий Дух оживотворює Тіло Христове — це історичне, під час Воплочення в непорочному лоні Марії (див. Лк. 1,26–38), це сакраментальне — на Тайній Вечері, тобто святе Причастя, і це містиче, тобто Церкву. Тому це невипадково, що події сходження Святого Духа і народження Церкви відбулися якраз у тій самій світлиці, де мала місце Тайна Вечеря (пор. Ді. 2,1–12).

У зрозімінні цього допоможе нам ще один приклад з історії спасіння, який поєднює в собі два згадані на початку образи: вогонь і воду. Мова тут про пророка Іллю, «праведника», якого молитвами Бог на горі Кармель «жертву водоюспалив» (див. 1 Цар. 18,30–40). Щось подібне стається на кожній святій Літургії, коли слова освячення, силою Святого Духа, переєстествлюють предложені Дари. У цей момент хліб і вино перестають існувати (їх немовби спалює небесний вогонь Божої благодаті, залишаючи тільки вид хліба і вид вина), а на престолі з’являються Тіло і Кров Христа. Власне тому в Церкві антіохійської традиції на Епіклезі священник повторює слова, якими молився Ілля перед тим, як на жертовник мав упасти вогонь з Неба: «Почуй мене, Господи, почуй мене» (1 Цар. 18,37). Також на візантійській Літургії перед Епіклезою священник молиться: «Ще приносимо тобі цю словесну й безкровну службу, і просимо, і молимо, і благаємо: Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари, що перед нами». Тому завжди приступаймо до Святого Причастя «зі страхом Божим, вірою і любов’ю» та просім Пресвяту Богородицю, якої непорочне лоно стало місцем Воплочення Божого Сина, щоб вона помогла нам приготовити Йому достойне місце й у нашому серці. Амінь.

о. д-р Мирослав Йосиф Лопух

Дивіться також

3 грудня Владика Богдан: «Храм — це школа любові, місце присутності живого Бога» 24 листопада Коментар на Євангеліє XXVII неділі після П'ятидесятниці 18 листопада «Де людина забуває про Бога, там вона неминуче забуває і про ближнього», — владика Богдан до українців у Маннгаймі