Українці та їх пам’ять в Баварії: Вшанування жертв примусової праці на українському цвинтарі в Ляуфені

Захід проходив за участі о. Андрія Витівського (Мюнхен), о. Віталія Микитина (Зальцбурґ) і місцевого священника Сімона Айбля, а також українських громадян та представників місцевої влади.

Не оминув цю подію і владика Богдан, який духовно єднався у молитві та передав присутнім своє слово, в якому зазначив важливість пам’яті про тих, хто загинув у часи війни, і підкреслив, що вшанування таких жертв є актом не тільки історичної справедливості, а й глибокої людяності. «Ми не можемо змінити історію, але можемо молитися за душі загиблих, схилити голови в смиренні та розуміти важливість збереження гідності людства навіть у найтемніші часи», — йдеться у тексті до учасників молитви.

Український цвинтар у Фрідельройті, розташований на околиці лісу Шьонрамер Фільц, є місцем спочинку для примусово вивезених на роботу, які померли від хвороб і виснаження в 1944–1945 роках під час праці на військових заводах Німеччини. Поховання було здійснено місцевими жителями, які, незважаючи на складні умови війни, проявили людське співчуття та християнську доброту.

З 1978 року цей цвинтар носить ім’я «Український цвинтар», завдяки ініціативі Центрального Представництва Української Еміґрації в Німеччині, а також підтримці місцевих органів влади та церков. Серед важливих ініціатив є встановлення пам’ятних дощок, регулярні поминальні служби та майоріння українського прапора на території кладовища, що стали частиною місцевої культури та традиції.

Також слід додати, що владика Богдан відзначив подячними грамотами осіб, які спричинилися до збереження і гідного почитання пам’яті українців, що спочивають на цьому цвинтарі. Грамоти отримали: о. Сімон Айбль, який всі ці роки супроводжує поминальну молитву, Вальтер Ціґлєр, митець що виготовив пам’ятну дошку, Ганс Файль, перший мер міста Лауфен, Кріста Мосленер, голова парфіяльної ради Леобендорф, Йозеф Айхер, очевидець подій, і музична капелла Леобендорф під керівництвом Крістіана Гельмінґера.

А відтак публікуємо повний текст спогадів Йозефа Айхера, який був свідком тих подій.

«Мій досвід із табором для хворих у Шенрамер-Фільц у 1944/45 роках»

У жовтні 1944 року на батьківське господарство в Рудгольцені прийшли двоє гестапівців і повідомили мою матір, що найближчим часом неподалік бараку служби праці Рейху (RAD) знову заселять людей — цього разу там буде розміщено табір для хворих іноземних робітників. Оскільки, всі ці чужинці були хворі на туберкульоз та існував надзвичайно високий ризик зараження, будь-які контакти з ними були суворо заборонені.

Наша сім’я, звичайно, була налякана, адже табір був лише за п’ять хвилин ходьби від нашої оселі й майже межував із нашими земельними ділянками. Між нами був лише вузький лісовий пояс, а дорога до найближчого села Шьонрам проходила просто повз цей табір.

Через кілька днів, коли вже сутеніло, до дверей нашої стайні прийшла жінка і, плачучи, попросила трохи молока для своїх двох тяжко хворих дітей. Вона розповіла, що родом з України і була примушена їхати до Німеччини на примусові роботи. Оскільки вдома не знайшлося нікого, хто б міг доглядати за її дітьми, їй дозволили взяти обох дочок із собою.

Тоді моя мати, попри всю небезпеку, сказала: «Так, ми допоможемо цим людям. Може, й у Росії, де наші двоє старших синів безвісти зникли на війні, знайдуться добрі люди, які допоможуть і їм.»

Звісно, приходила не лише ця жінка — інші і також голодували й потребували одягу та ковдр на зиму. Мої батьки допомагали всім, чим могли, хоча й самі мали дев’ять ротів за столом. Ми були велика сім’я — одинадцятеро дітей, але жили, порівняно з міськими родинами, ще непогано.

У нашому господарстві була велика отара овець, яку ми, діти, по черзі щодня виганяли на пасовище. Наші пасовища тяглися аж до території табору, тож ми неминуче контактували з хворими, особливо з дітьми, які ще гралися надворі. Ми приносили їм фрукти, горіхи й наші бутерброди — тому нас там завжди радо бачили, і ми навіть потоваришували. Коли випав перший сніг і випас припинився, наші контакти з дітьми обірвалися.

Мати сама пекла хліб — зазвичай близько 20 буханців. На Різдво 1944 року вона спекла ще окрему партію для хворих у таборі. Пізно ввечері вони самі прийшли забрати цей хліб. Момент сліз радості й вдячності неможливо забути — ми й досі часто згадуємо те останнє воєнне Різдво 1944 року.

Оскільки померлих із табору для хворих, на відміну від початкового плану, не спалювали в крематорії, а ховали неподалік — на спеціально створеному лісовому кладовищі — відправу за упокій проводив від імені парафії Петтінг бенефіціат Йоган Шізль із Шьонраму. Для померлих у таборі також відправлялася тиха поминальна служба.

У той час я був міністрантом і мав честь бути присутнім на багатьох похованнях. Це було незабутнє враження. Багато хворих приходили на похорон своїх товаришів, ледве тримаючись на ногах — справжня «Хресна дорога». Вони прощалися, часто, мабуть, з думкою, що й самі незабаром підуть за ними. Вони кидали в могилу квіти, особисті речі, монети. На корі букових дерев вирізали кирилицею слова «Господи, помилуй» або початок молитви «Отче наш». На кладовищі стояла невелика капличка з дзвіночком, який, на жаль, часто доводилося чути.

Оскільки земля кладовища належала фермеру з Фрідльройта, що входив до громади Леобендорф, догляд за цим місцем пізніше також був покладений на неї. Територія також належала до парафії Святого Освальда у Леобендорфі, тому церковне піклування здійснювала саме вона. Відтоді щороку в першу неділю після свята Всіх Святих там відбувається поминальна служба з освяченням могил.

З моменту заснування моєї молодіжної музичної капели Леобендорф у 1974 році ми щороку беремо участь у поминальній церемонії на Українському кладовищі, супроводжуючи її музично. Спочатку кладовище називали «іноземним», але за клопотанням емігрантського архієпископа зі США у 1978 році його перейменували на Українське кладовище.

Можна було б ще багато розповісти про особисті переживання, непорозуміння, помилки та неправдиві історії. На жаль, день має лише 24 години.

Дивіться також

11 листопада Новий душпастир для українців 10 листопада Третя річниця душпастирського служіння УГКЦ в Ісландії 10 листопада Українці у Швеції здійснили паломництво до Вадстени: спільна молитва за мир та духовне єднання