Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Через пустелю Бог веде нас до свободи. Послання Папи на Великий Піст 2024
2 лютого 2024
У Ватикані відбулося представлення Послання Папи Франциска на цьогорічну Чотиридесятницю, у якому він запрошує у мандрівку до свободи, долаючи тугу за неволею, взявши за основу роздумів вихід ізраїльського народу з єгипетського рабства.
Коли наш Бог об’являється, Він звіщає свободу: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі» (Вих 20,2). Так розпочинається Декалог, даний Мойсеєві на горі Синай. Люди добре знають, про який вихід говорить Бог: досвід рабства був досі закарбований у їхньому тілі. Вони отримують десять слів у пустелі як шлях до свободи. Ми називаємо їх «заповідями», підкреслюючи силу любові, з якою Бог виховує свій народ. Це насправді рішучий заклик до свободи. Він не вичерпується однією подією, бо дозріває під час подорожі. Подібно до того як Ізраїль у пустелі досі носить у собі Єгипет — насправді він часто жалкує за минулим і нарікає на небо та Мойсея, — так і сьогодні Божий люд несе в собі гнітючі пута, від яких повинен відмовитися. Ми усвідомлюємо це, коли нам бракує надії і ми блукаємо життям немов пусткою, не маючи землі обітованої, до якої ми могли б прямувати разом. Великий Піст — це час благодаті, коли пустеля знову стає, як сповіщає пророк Осія, місцем першої любові (пор. Ос 2, 16–17). Бог виховує свій народ, щоб він вийшов зі своїх поневолень і пережив перехід від смерті до життя. Немов наречений, Він знову привертає нас до Себе і шепоче нашим серцям слова любові.
Вихід з неволі до свободи — це не абстрактний шлях. Щоб конкретною була також і наша Чотиридесятниця, першим кроком є бажання бачити дійсність. Коли Господь прикликав Мойсея до Себе в неопалимій купині й заговорив до нього, то відразу об’явив себе Богом, Який бачить, а передусім чує: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричинюють доглядачі. О, я знаю біль його! Тому я й зійшов рятувати його з рук єгиптян і вивести його з тієї землі в землю простору і гарну, що тече молоком та медом» (Вих 3,7–8). Також і сьогодні голос багатьох пригноблених братів і сестер сягає небес. Запитаймо себе: чи доходить він і до нас? Чи він нас хвилює? Чи зворушує нас? Чимало чинників віддаляють нас один від одного, заперечуючи братерство, яке споконвічно поєднує нас.
Під час моєї подорожі на Лампедузу я протиставив глобалізації байдужості два запитання, які стають дедалі актуальнішими: «Де ти?» (Бут 3,9) і «Де твій брат?» (Бут 4,9). Великопосна мандрівка буде конкретною, якщо знову вслухаючись у них, ми визнаємо, що також і сьогодні перебуваємо під пануванням фараона. Йдеться про панування, яке робить нас виснаженими й нечутливими. Це модель зростання, яка розділяє нас і викрадає майбутнє. Земля, повітря й вода забруднені нею, але також душі нею занечищуються. Бо хоча з хрещенням і розпочалося наше визволення, в нас залишається незбагненна туга за рабством. Це як тяжіння до безпечності вже побаченого, на шкоду свободі.
Я хотів би звернути вашу увагу на не менш важливу деталь у книзі Виходу: саме Бог бачить, зворушується і визволяє, а не Ізраїль просить про це. Фараон, по суті, гасить також і мрії, викрадає небо, створює враження незмінності світу, в якому зневажається гідність та заперечуються автентичні зв’язки. Тобто, йому вдається прив’язати до себе. Запитаймо себе: чи я прагну нового світу? Чи готовий я порвати з компромісами зі старим? Свідчення багатьох братів єпископів і великої кількості тих, хто трудиться заради миру й справедливості дедалі більше переконують мене в тому, що потрібно викривати дефіцит надії. Йдеться про перешкоду мріяти, про німий крик, який сягає небес і зворушує Боже серце. Це нагадує оту тугу за рабством, яка паралізувала Ізраїль у пустелі, не даючи йому прямувати вперед. Вихід може перерватися: інакше не можна пояснити, чому людство, яке досягло порогу загального братерства й рівня науково-технічного, культурного та правового розвитку, здатного гарантувати всім гідність, блукає в темряві нерівності та конфліктів.
Бог не втомився від нас. Приймімо Великий Піст як потужний час, коли до нас знову звертається Його слово: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі» (Вих 20,2). Це час навернення, час свободи. Сам Ісус, як ми щороку згадуємо в першу неділю Великого Посту, був приведений Духом у пустелю, щоби бути випробуваним у свободі. Протягом сорока днів Він буде попереду нас і з нами: Він, що є втіленим Сином. На відміну від фараона, Бог хоче не підданих, а дітей. Пустеля — це простір, в якому наша свобода може дозріти до особистого рішення не повертатися в неволю. У Чотиридесятниці ми знаходимо нові критерії судження та спільноту, з якою можемо вирушити в дорогу, якою ми ніколи раніше не ходили.
Це передбачає боротьбу: про це виразно розповідає Книга Виходу і спокуси Ісуса в пустелі. Божому голосу, який говорить: «Ти — Син Мій улюблений» (Мк 1,11) та «Нехай не буде в тебе інших богів крім мене» (Вих 20,3), протистоять брехні ворога. Страшнішими від фараона є ідоли: можемо вважати їх його голосом всередині нас. Могти все, бути всіма визнаним, мати перевагу над усіма: кожна людина відчуває в собі спокусу цієї брехні. Це давній шлях. Ми можемо таким чином прив’язатися до грошей, до певних проектів, ідей, цілей, до свого становища, до традиції, навіть до деяких людей. Замість того, щоб спонукати до руху, вони паралізуватимуть нас. Замість того, щоб об’єднувати, вони будуть нас протиставляти. Проте, існує нове людство, народ малих і смиренних, які не піддалися привабі брехні. В той час як ідоли роблять німими, сліпими, глухими, нерухомими тих, хто їм служить (пор. Пс 114,4), вбогі духом відразу відкриті й готові: це мовчазна сила добра, яка зцілює та підтримує світ.
Настав час діяти, а в час Великого Посту діяти означає також зупинитися. Зупинитися в молитві, щоб прийняти Боже слово, і зупинитися, як самарянин, перед пораненим ближнім. Любов до Бога й до ближнього — це та сама любов. Не мати інших богів — це зупинитися перед Богом, біля плоті ближнього. Ось чому молитва, милостиня та піст — це не три незалежні вправи, а єдиний рух відкритості, вивільнення: геть ідолів, які нас обтяжують, геть прив’язаності, які нас ув’язнюють. Тоді прокинеться атрофоване та ізольоване серце. Тож треба сповільнитись і зробити паузу. Споглядальний вимір життя, який нам допоможе наново відкрити Чотиридесятниця, вивільнить нові сили. В присутності Бога ми станемо сестрами й братами, відчуватимемо інших з новою силою: замість загроз і ворогів знайдемо попутниць і попутників. Такою є Божа мрія, обіцяна земля, до якої ми прямуємо, коли виходимо з неволі.
Синодальна форма Церкви, яку ми наново відкриваємо й плекаємо останніми роками, підказує, що Великий піст має бути також часом для рішень, прийнятих у спільноті, для малих і великих рішень проти течії, здатних змінити повсякденне життя людей та життя цілого мікрорайону: купівельні звички, турбота про створіння, включення тих, кого не помічають або зневажають. Заохочую кожну християнську громаду зробити наступне: запропонувати своїм вірним моменти для переосмислення способу життя; знайти час, щоб перевірити свою присутність у конкретній місцевості та свій внесок у те, щоб робити її кращою. Лихо, якщо християнське покаяння буде подібним до того, яке засмучувало Ісуса. Він каже також і нам: «Не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять» (Мт 6,16). Навпаки, нехай же на обличчях буде помітною радість, нехай відчувається аромат свободи, нехай вивільниться ота любов, яка вчиняє новими всі речі, починаючи з найменших і найближчих. Це може статися в кожній християнській громаді.
Наскільки ця Чотиридесятниця буде періодом навернення, настільки збентежене людство відчує поштовх креативності: світанок нової надії. Я хотів би сказати вам те саме, що й молодим людям, з якими зустрічався минулого літа в Лісабоні: «Шукайте і ризикуйте, шукайте і ризикуйте. На цьому історичному етапі перед нами величезні виклики, болісні благання. Ми переживаємо третю світову війну у фрагментах. Але наважмося ризикнути подумати, що перебуваємо не в агонії, а при пологах; не в кінці, а на початку великого дійства. Щоб так думати, потрібна мужність» (Промова до університетської молоді, 3 серпня 2023). У цьому полягає мужність навернення, виходу з неволі. Віра й любов тримають це дитя-надію за руку. Вони вчать її ходити, а вона, водночас, тягне їх уперед. [1]
Благословляю вас і ваш великопосний шлях!
† ФРАНЦИСК
Джерело: vaticannews.va
