Коментар на Євангеліє 25-ої неділі після Зіслання Святого Духа

Лист ап. Павла до Ефесян 4,1–6:

Браття, благаю вас я, Господній в’язень, поводитися достойно покликання, яким вас покликано, 2. в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, 3. стараючися зберігати єдність духа у зв’язку миру. 4. Одне тіло, один дух, як і ви були покликані в одній надії вашого покликання. 5. Один Господь, одна віра, одне хрищення! 6. Один Бог і Отець усіх, що над усіма і через усіх, і в усіх.

Євангеліє від Луки 10,25–37:

25. Одного разу законовчитель якийсь приступив до Ісуса, щоб його випробувати й каже: Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути? 26. Ісус мовив до нього: В Законі що написано? Як там читаєш? 27. Озвався той і каже: Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого. 28. Відповів єси добре; — сказав йому, — роби це й будеш жити. 29. Та той, бажаючи себе самого виправдати, каже до Ісуса: Хто мій ближній? 30. Ісус мовив, кажучи: Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й попав розбійникам у руки, що його обдерли й побили тяжко, і пішли геть, зоставивши його півмертвого. 31. Припадково ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його, минув і пішов далі. 32. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього і пройшов мимо. 33. Але один самарянин, що був у дорозі, надійшов на нього і, побачивши його, змилосердився. 34. Приступив він до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на свою скотину, привів до заїзду й доглянув його. 35. На другий день він вийняв два динарії, дав їх господареві й мовив: доглядай його, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли вернуся. 36. Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що попав розбійникам у руки? 37. Він відповів: Той, хто вчинив над ним милосердя. Тоді Ісус сказав до нього: Іди і роби ти так само.

«Юдеї бо не спілкуються із самарянами» (Ів 4,9) — так описує євангелист Іван відносини між колись єдиним народом Ізраїля, котрий внаслідок гріховних чвар серед царського роду розділився після 926 р. по Хр. на два ворожі між собою царства. Врешті ослаблене Північне царство у 722 р. до Христа стало жертвою свого сусіда — Ассирії, котра депортувала частину населення, населивши натомість чужинців на ізраїльські землі. В результаті цих процесів утворився народ, котрий хоч і сповідував юдаїзм, однак у його формі до монархічного періоду. Головною відмінністю від співбратів у Південній Юдеї було прийняття лише П’ятикнижжя Мойсея і книги Ісуса Навина, відкинення пророчих і історичних книг Старого Завіту, відтак невизнання Єрусалимського храму, його священства і жертвоприношень. Юдейські прочани з Галилеї (на півночі Юдеї), котрі йшли до Єрусалиму (на півдні), мусіли проходити повз головне самарійське місто Сихем та святиню на горі Ґеразім, наражаючись на кпини та протистояння самарян. Подібно й Ісус, одного разу вертаючись із Єрусалиму у Галилею, зупинився перепочити у спекотну пору біля сихемського колодязя і попросив місцеву жінку-самарянку напитися води, чим викликав у неї щире здивування: «Як ти, юдей, просиш води у мене, самарянки?» (Ів 4,9). Таке ж здивування відчули і апостоли, побачивши, що Ісус розмовляє з місцевою жінкою (пор. Ів 4,27). Наміром Христа, однак, було повернення згоди, усунути ворожнечу і об’єднати народи словом Свого Благовістя. Два дні Ісус залишається у Сихемі з апостолами і отримує прихильне прийняття самарянами. Виглядає, що саме ці події прокладають шлях до апостольського Благовістя у Самарії у недалекому майбутньому через декілька років, де твориться велика християнська Церква (пор. Діяння 8,5–25; 9,31).

Такий історично-богословський контекст стає основою для сьогоднішнього уривка Євангелія Лк 10,25–37. Не тому, що діалог Ісуса і законовчителя відбувається у Самарії чи напряму стосується цієї території, а тому, що тогочасна дійсність з її поділами, протистояннями, конкуренцією пронизувала ціле суспільство. Навіть для членів спільноти віри, у котрій законовчитель займав не останню роль, такий поділ розглядався чи оцінювався з точки зору власної людської логіки, не з логіки Божої. Під питанням: «А хто є мій ближній?» прослуховується частина тогочасної ментальності з вивищенням себе і членів своєї спільноти на рівень богообраності без особливих самокритичних питань. Відтак заповіді, обов’язки і благословення, висловлені у Божому Об’явленні, вважалися як такі, що поширювалися лише на своїх співвірних.

Натомість Христос у своєму слові творить все наново, він повертає людські розділені серця і шляхи на спільну дорогу до Бога і один до одного. Ісус фактично дає оцінку моральному стану людства, вказуючи на фундаментальні причини наявних поділів і хибних уявлень. При тому Він цитує два тексти із Об’явлення Старого Завіту, а саме: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю і всією силою твоєю і всією думкою твоєю» із Второзаконням 6,5 та «… люби ближнього свого, як себе самого» із книги Левіт 19,18. Про що говорять нам ці Божі слова?

Заповідь Творця закликає віруючу особу насамперед до недопущення внутрішнього поділу у собі. Перед тим, як розпочинати діяти чи міняти щось у світі, фундаментом наших намірів є власна цілісність віри. На жаль, гріх і його руйнуюча дійсність характеризуються тим, що ослаблюють всі сили нашої особи. У наших добрих намірах ми є непостійні, швидко відходимо чи демотивовуємося у своїх початкових намірах, легко підпадаємо під вплив чужих цінностей і поведінки. Іншими словами Христос говорить, що неможливо бути «трохи» добрим, «частково» віруючим, «дещо» святим. Якщо у цих намірах ми не є досконалі, то й віра наша загалом є незвершена, серця і дороги наші є далекі від Творця.

Це Слово Господнє, прийняте у Євангеліє Христа, знайшло також своє продовження і у апостольському навчанні. У прочитаному сьогодні уривку Еф 4,1–6, ап. Павло у пастирському дусі наголошує надзвичайною частотою громаді Ефесу, а відтак і всім нам, заклик до збереження єдності як із Господом і у Його Таїнствах, і дарах. Семикратно повторює він у трьох стихах «єдиний, однин» Господь, а відтак і вся людська християнська дійсність. Очевидно, що реалії тогочасної громади Ефесу чи Церкви загалом не були завжди ідеальними, однак вже тоді незмінною чеснотою було прагнути до цілісності життя у Бозі та відновденні цілісноті поділеного людства.

Як далеко ми зараз у 21-му столітті від цієї бажаної Господом дійсності? По-людськи судячи, ми переживаємо повну поразку. Лише у Господі маємо надію і джерело невичерпної сили, котре зможе напоїти наше маловірство та зцілити всі рани сьогодення і минулого!

о. д-р Петро Терлецький, адміністратор душпастирств м. Ґьотінґен та Брауншвайґ

Дивіться також

20 травня Владика Богдан: «Людина, сповнена Святого Духа, є здатною любити» 18 травня Коментар на неділю П’ятидесятниці 12 травня «Молитва відкриває людині перспективу вічності», — владика Богдан