Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Memento mori — християнська пам’ять про смерть
4 серпня 2025
У четвертому духовному роздумі зі серії «Вічні Істини» владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії, запрошує застановитися над християнським розумінням смерті та тим, чи варто цього етапу життя боятися.
Відомий вислів «memento mori» — «пам’ятай, що помреш» — сягає своїми коренями в сиву давнину. Ще в Стародавньому Римі, коли полководець повертався з переможного військового походу, і його зустрічав тріумфуючий натовп, поруч із ним, згідно з переказами, мав стояти слуга, який шепотів йому на вухо «memento mori», аби пригадати скороминущість людської слави і тріумфу.
Згодом, у християнській монашій традиції, як на Сході, так і на Заході, поширюється аскетична практика роздумування про смерть. У 4-му розділі монаших правил святого Венедикта читаємо, зокрема, наказ монахам: «Кожного дня мати перед своїми очима смерть». Натомість Євагрій Понтійський (345–399) навчав у своїх аскетичних творах: «Постійно будь свідомий своєї смерті — і не грішитимеш ніколи». Преподобний Йоан Ліствічник (579–649), назвавши один розділ свого славного твору «Драбина до раю» «Про пам’ять смерті», пише так: «Пам’ять про смерть — це щоденна смерть. Пам’ятати про смерть — це знак покаяння». Преподобний Ісак Сирин (VII століття) пише: «Думка про смерть — це як пробудження від сну. Той, хто має її в серці, не дасть спокусити себе нічим». А батько східного монашества преподобний Антоній Великий (251–356) дає таку практичну пораду своїм духовним дітям: «Щоранку думай, що ти не доживеш до вечора, а кожного вечора думай, що не доживеш до ранку — і ти не будеш грішити».
Те, що відразу кидається в очі в усіх цих висловах і порадах, — це їх дидактичний, повчальний характер, що має на меті допомогти християнинові уникати спокус лукавого і вести святе безгрішне життя на цьому світі. І саме про це йдеться у пам’яті про смерть: не щоб викликати страх, розпач чи зневіру в людському серці, але, навпаки, «пробуджувати її зі сну» до більш свідомого і відповідального життя на цьому світі. Бо для віруючої людини смерть — це поріг, переступивши який вона або увійде до Дому небесного Отця, що означатиме для неї спасіння і повноту життя в Бозі, або потрапить до пекла — стану вічного віддалення від Бога, а тому — вічного болю, смутку і страждання. Tertium non datur — третього не дано.
Важливо бачити смерть саме в цій християнській перспективі. Бо якщо людина вважає смерть кінцем усього, тоді її земне життя втрачає будь-який сенс, стає абсурдним. Тоді людина не розуміє, чому вона з’явилася на цьому світі, що має робити і куди йти. Тож для неї залишається хіба що намагатися втопити цей тихий розпач серця в земних розвагах і примарних веселощах: «Їжмо й пиймо, бо завтра ми помремо!» (1 Кор. 15, 32). За таким принципом не раз жив стародавній світ, шукаючи «хліба і видовищ», замість свідомо прямувати до Бога — Джерела життя і справжнього щастя. Тому святий Павло застерігає адресатів свого листа — християн Коринту і нас із вами, що живемо часто в подібних обставинах сучасного світу: «Не дайте себе обманути: лихі розмови псують добрі звичаї. Протверезіться належно та не грішіть, бо деякі з вас Бога не знають. На сором вам кажу це» (1 Кор. 15, 32–34).
Молитва
Господи, мій Творче і Спасителю! Дай мені пам’ятати про смерть, щоб уникати спокус і підступів лукавого! Дай мені жити так, щоб уникнути вічної смерті — віддалення від Тебе, єдиного Джерела і цілі мого життя! Амінь.
Образ: Смерть св. Йосифа. Храм Пресвятої Богородиці (Santa Maria sopra Minerva) в Асижі.
† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії
