Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Проповідь владики Богдана на молитві у м. Бюрен
14 серпня 2025
13 серпня у парафіяльному храмі Святого Миколая м. Бюрен відбулася особлива подія: Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії владика Богдан очолив Святу Літургію та щомісячну молитву біля національної копії чудотворної статуї Фатімської Богородиці, освяченої ще Папою Павлом VI з особливою місією молитися за мир у Німеччині та поширювати Її послання.
Всесвітліший отче Северине,
дорогі брати у священичому служінні,
дорогі семінаристи,
вельмишановний пане мер,
дорогі сестри і брати у Христі!
Щиро дякую вам за запрошення на цю Службу і радію, що маю можливість провести цей вечір разом із вами — у молитві та роздумах над Божим Словом — під люблячим, материнським поглядом нашої небесної Матері, Пресвятої Діви Марії.
У Католицькій Церкві місяць серпень традиційно присвячений Непорочному Серцю Марії. Це вшанування бере свій початок у 1942 році, коли Папа Пій XII — у розпал Другої світової війни — присвятив світ Непорочному Серцю Марії у відповідь на об’явлення у Фатімі. У 1944 році він установив відповідне свято, яке спочатку відзначалося 22 серпня. Хоча пізніше його було перенесено на червень, багато вірних продовжують цю практику незалежно від дати — з прагнення через заступництво Марії принести світові надію та оновлення.
І ми сьогодні несемо нашу молитву до Божого престолу через руки Матері Божої, виголошуючи заклик, який Святий Папа Іван Павло II промовив у 1979 році під час Святої Меси напередодні П’ятидесятниці у Варшаві: «І я взиваю — я, син польської землі і водночас Папа Іван Павло II — взиваю з усієї глибини цього століття: Пошли Свого Духа! І онови обличчя землі! Цієї землі!»
Ці слова, сказані в контексті радянської окупації та поневолення, не втратили актуальності й донині. І ми сьогодні, «з глибини нашого, щойно розпочатого століття», можемо взивати: «Господи, пошли Свого Духа і онови обличчя землі, нашої землі!»
Бо наші народи й наші країни потребують оновлення в Святому Дусі — сьогодні, як ніколи раніше. Війна — не лише темний спогад минулого. Вона є гіркою реальністю нашого сьогодення. Жорстоке вторгнення в Україну вразило нас до глибини душі — це трагедія, яку в Європі вважали майже неможливою. Про близькість цієї жахливої війни нагадують не лише моторошні кадри руйнувань, пограбувань і людських страждань, які щоденно доходять до нас з України, а й майже 1,5 мільйона біженців — жінок, дітей, людей похилого віку — які знайшли притулок і захист тут, у Німеччині.
Наш час — це час великого горя й смутку, але водночас і період глибокої, жертовної любові. Тому я щиро дякую вам, дорогі брати і сестри, що ви, подібно до Матері Божої, вірно стоїте під хрестом нашої національної долі і в цей момент зібралися тут, у цій церкві, як апостоли з Богородицею у світлиці Тайної вечері — щоб випрошувати дар нової П’ятидесятниці для Європи та для нашого зраненого гріхом і стражданням світу. Дар Святого Духа — це той дар, який прагне все оновити, все зробити новим (пор. Одкр. 21,5 а).
Це оновлення звершується Святим Духом — але не без нашої участі. Бог кличе нас бути співпрацівниками Його спасенного задуму. А першою, хто повністю довірився цьому покликанню, була Марія. Саме тому на початку цієї Святої Меси ми молилися:
Господи, Боже наш,
Ти дав нам Марію, Матір Твого Сина,
як нашу Матір.
Дай, щоб, навчені її настановами,
у дусі покаяння і молитви
ми ще з більшою ревністю служили
поширенню Царства Твого Сина,
задля оновлення світу.
Чого нас навчає Пресвята Діва Марія своїми настановами і, передусім, своїм життям? Насамперед — наполегливої та щирої молитви.
У події Благовіщення вона дає нам приклад такого діалогу з Богом, у якому не шукає власної вигоди чи здійснення своїх — хай навіть побожних — планів, а лише бажає, щоб Божа воля звершилася в її житті: «Ось я — слугиня Господня; нехай буде мені за твоїм словом». Важливо це усвідомлювати і постійно собі нагадувати: спасіння світу, в якому я живу, починається з мене — у моєму серці, з переміни та оновлення мого власного життя.
Наші захисники добре розуміють ціну молитви і щиро цінують нашу духовну підтримку. Один із них написав із фронту таке свідчення: «Я багато молюся. Тут є багато часу для молитви — коли я відпочиваю, коли стою на посту, коли викопую укриття або окопи. Але бувають моменти, коли я не можу молитися. Коли починаються бомбардування, мозок наче відключається. Натомість діють лише рефлекси: швидко впасти на землю, притиснутися до окопу, зануритися в яму і чекати, поки все скінчиться. У такі моменти здається, що Бога тут немає. І це не так вже й далеко від правди. Бо пекло — це не казан із гарячою смолою, а існування без Бога. А тут, на війні, є чимало філій пекла на землі. Але навіть у такі миті я знаю: є люди, які моляться за нас. І в цьому холодному світі, де стільки зла, все ж залишається місце для чуда. Воно завжди можливе, якщо впустити Бога у свою душу і в своє життя».
Саме це зробила Пресвята Діва Марія: вона прийняла Бога у своє життя в молитві — і стала співпрацівницею нашого спасіння та оновлення у Святому Дусі.
Це оновлення звершується також співчутливу любов і служіння. Марія приймає Святого Духа — і негайно вирушає до своєї родички Єлизавети. Святий Дух спонукає нас до дії, до любові, до творчості. Любов будує. Ненависть приносить тільки руйнування, смерть і пустку. Але смертельною може бути не лише ненависть, а й байдужість. «Байдужість убиває!» — писали активісти на стінах будинків у Києві під час Революції Гідності. Байдужість убиває не лише тому, що тирани можуть за нашого мовчазного схвалення позбавляти людей життя й гідності. Вона, передусім, вбиває щось дорогоцінне в нас самих: нашу здатність до милосердя, до співпереживання — зрештою, до того, щоб залишатися людьми і простягати руку допомоги тим, хто її потребує.
Як зазначила одна волонтерка зі Львова: «Для нас в Україні сьогодні є тільки два варіанти: або захищати (на фронті), або допомагати (в тилу). Це — наше розуміння відповідальності».
Зрештою, все зводиться до безумовної довіри Богові та Його обітницям, до глибокої віри, що Бог, істина, справедливість і добро обов’язково скажуть останнє слово в історії людства. Погляньмо ще раз на Марію: діло спасіння ще не завершене; вона та її Син мають пройти великі випробування і переступити ворота смерті. Але вже тепер, завдяки Святому Духу, вона прозирає великі діла, які Господь звершить в історії її народу і всього людства:
«Він виявив потугу рамени свого, розвіяв гордих у задумах сердець їхніх, могутніх скинув з престолів, підняв угору смиренних, наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками. Він пригорнув Ізраїля, слугу свого, згадавши своє милосердя, як і обіцяв був батькам нашим…»
Знаменно, що ця пісня — «Величання» — у латинській традиції співається ввечері, під час вечірні, а у нашій візантійській традиції — вранці, під час утрені. Ніби Церква, яка дихає двома легенями, хоче навчити нас починати і завершувати кожен день із повною та беззастережною довірою до Бога і Його обітниць. Ніхто не може вирвати цю довіру з серця віруючої людини — ані власна смерть, ані смерть її близьких.
Я пригадую родину отця Михайла та його дружини Іванки Димидів (у нашій традиції, як ви знаєте, священики можуть бути одруженими). Ця подружня пара мала п’ятеро дітей — двох синів і трьох доньок. Один із синів, 26-річний Артемій, у 2022 році добровільно пішов на фронт і загинув, захищаючи Україну. Його останні слова, коли він, смертельно поранений, ще зміг зателефонувати рідним, були: «Я вижив». На його похороні у Львові мати заспівала біля труни останню колискову, а батько, отець Михайло, виголосив проповідь про воскресіння. Слова Артемія — «Я вижив» — прозвучали у вухах і серцях присутніх як духовний заповіт, як сповідання віри, як обітниця воскресіння і неминучої перемоги життя над смертю, безкорисливої любові над убивчою ненавистю.
Коли я бачу, які жахливі злочини вже вчинила Росія проти мого народу та інших народів, і як сильно російське суспільство — навіть найвищі представники Російської Церкви — підтримують згубну політику свого режиму, я запитую себе: Як подолати це зло в зруйнованих серцях? Як оновити обличчя цієї землі, з якої походять загрози й насильство? Як зцілити душу народу, що живе у духовній темряві?
І все ж, коли я дивлюся на Воскреслого Христа, в мені знову і знову пробуджується акт довіри. Я згадую слова пророка Ісаї: «Бо в покаянні та у спокої — ваше спасіння; у тиші та надії — ваша сила» (Іс 30,15). Джерелом моєї надії є також обітниця Пресвятої Богородиці з Фатіми, яка запевнила нас: «Врешті-решт моє Непорочне Серце восторжествує». Для мене почитання цього Серця означає: зберігати своє власне серце чистим і наповненим Божою милосердною любов’ю — навіть до тих, хто приносить нам страждання, загрозу й смерть, — і водночас наполегливо молитися за навернення Росії та всіма силами сприяти духовному відродженню Європи.
Дорогі сестри і брати! Наповнені нашою християнською довірою і зміцнені пасхальною надією, молімося під час цієї Літургії від глибини серця:
Господи, за заступництвом Твоєї Пресвятої Матері, даруй нам благодать покаяння, щирого навернення, справжнього оновлення і спасіння! Пошли Свого Святого Духа і сьогодні на нас, і онови обличчя землі — обличчя наших сердець, наших родин, наших церковних громад, наших народів і всього світу! Амінь.
