Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Слово владики Богдана у день пам'яті жертв Голодоморів
23 листопада 2024
23 листопада 2024 року у катедральному храмі Покрову Пресвятої Богородиці м. Мюнхен молились за жертв Голодоморів 1932-1933 років. Архиєрейську Божественну Літургію очолив Преосвященний владика Богдан, який у своєму слові, говорячи про цей день скорботи за мільйонами невинно загиблих від штучного голоду, назвав Голодомор зброєю проти українського народу.
Пам'ять-пересторога-надія
Дорогі у Христі!
Голодомор - це масове вбивство, якого світ дотепер не знав, а зараз знову ворог хоче довершити свою криваву справу, стерти з лиця землі українську державу і народ. І сьогодні ми зібралися для того, щоби прикликати Божу поміч, милосердя, силу і Божу ласку. У першу чергу хочемо тією Божою благодаттю огорнути наших невинно убієнних братів і сестер, які були позбавлені життя в жахливий спосіб - штучно організованим голодом. Справді, найважча смерть для людини - це смерть від голоду. Мільйони українців зазнали цієї болючої і жахливої смерті. Не було навіть кому їх відспівувати та похоронити. Бо перш, ніж комуністичний режим скерував своє смертельне жало проти українців, він скерував свою ненависть проти Бога, руйнуючи церкви, вбиваючи душпастирів, висилаючи на Сибір віруючих людей. Ми сьогодні духовно повертаємося до них і хочемо кожну жертву огорнути нашою молитвою і Божим милосердям.
Сьогодні також хочемо пробудити наше сумління, щоб ми ніколи не забували того, що має нас навчити власна історія, щоб ми не втрачали пам'ять про ті болючі сторінки нашої нещодавно минулої історії. Робимо це не для того, щоби просто скаржитися, нарікати чи плакати, а для того, щоб бути чуйними і пам'ятати, звідки може прийти чергова небезпека. Бо не назване по імені і непокаране зло неухильно повертається і завдає нового удару, так, як ми це бачимо на власні очі нині.
Такого підходу до власної історії вчить нас наша Літургія. У Літургії є анамнеза та епіклеза. Анамнеза - це спогадування. Людина потребує мати пам'ять, бо особа без пам'яті є хворою, вона позбавлена власної ідентичності і власного коріння. Вона не знає звідки вона походить, де перебуває і куди має прямувати. Народ, який не пам'ятає свого минулого, буде позбавлений свого майбутнього. І навпаки: допоки ми пам'ятаємо наше минуле, ми можемо відповідально будувати наше теперішнє і з надією дивитися у наше майбутнє. З втратою пам'яті ми втрачаємо своє коріння та перетворюємося на перекотиполе. Вітри історії будуть нас гнати безмежними просторами, а ми не знатимемо, що з нами так насправді діється. Саме тому пам'ять для народу є життєдайною, так як коріння для дерева.
Але пам'ятати маємо не для того, щоби плекати у собі почуття помсти, ненависті, агресії, але, - щоб бути чуйними, щоб не допускати подібних злочинів тепер і в майбутньому. Ми потребуємо такої пам'яті і людство теж її потребує.
Через спогадування нашого минулого ми свідчимо перед народом, серед якого ми живемо про це, що нас болить, але від чого також залежить доля не тільки України, але доля Європи і цілого світу. Зараз в Україні вирішується доля Європи і цілого світу, хоч люди в західному світі цього можуть і не усвідомлювати, бо, здається, мають слабку пам'ять, зокрема щодо злочинів комунізму. Європа, щоправда, зробила іспит совісті щодо злочинів нацистського режиму, проте не здійснила такого самого акту очищення пам’яті і історії щодо не менших злочинів комуністичного режиму. Країни західного світу відразу після розпаду соціалістичного блоку почали, без очищення пам'яті та сумління народів, робити бізнес, спокусившись на дешевші природні ресурси, які походили від осердя зла в ХХ-му столітті – посткомуністичної Росії. І за цю помилку ми, українці, тепер платимо велику ціну. Не вивчені уроки історії зараз повертаються дуже болюче до Європи. Тому маємо молитися, щоб пробудилася жива пам'ять Європи. А ми самі ніколи не маємо права забути про братів і сестер, яких погубила комуністична безбожна система.
Також наша пам'ять скерована у майбутнє, вона є джерелом надії. Бо ми спогадуємо не тільки важкі сторінки нашої історії, але ми також спогадуємо присутність Бога у цій історії, присутність сили духа нашого народу, духа віри нашого народу, завдяки якій ми сьогодні існуємо і будемо існувати. Ніхто не зможе знищити наш народ, доки він триває у Бозі, доки він плекає віру у своєму серці. Тому спогадування історії означає спогадування дії Божої могутності, сили його любові в історії нашого народу. Ми по-людськи є слабкими і беззахисними, але тим більше Божа сила діє в нас і світ дивується, як ті, кому давали три дні на виживання, живуть і надалі, чинять опір злу, боряться та не тратять надії після тисячі днів повномасштабного вторгнення російських загарбників і майже чотири тисячі днів цієї війни.
Ці хвороби сучасної цивілізації дуже дорого коштують, але ми не тратимо надії, бо з нами Бог, а це означає, що Господь скріпить свій народ і благословить його миром. І сьогодні ми в Літургії хочемо не тільки плекати спомин нашої історії і віддавати минуле в руки Божого милосердя, - ми прагнемо у цій літургії черпати силу і надію. Бо друга частина Літургії це – епіклеза, призивання Святого Духа на присутніх у церкві і на ті дари, які ми принесемо зараз на престіл. У цих дарах ми згадуємо і живих, і мертвих, а сьогодні особливо – жертви Голодоморів в Україні. Ми у цих дарах несемо наш біль, нашу тривогу, сльози і рани, а одночасно - несемо і нашу віру і надію на Божу силу і Божу поміч.
Будемо зараз спільно кликати до неба: Господи, зішли твого Святого Духа на нас і на нашу землю, прожени з неї темряву агресора, поблагослови нас твоїм миром, дай, щоб ми самі були знаряддям твого миру, твого життя і твоєї любові. Амінь!
