Справа № 148372 — Петро Вергун — священник, який став мучеником за віру

Блаженний священномученик Петро Вергун був першим Апостольським візитатором і адміністратором для українців-католиків у Німеччині.

Пропонуємо нашим читачам ознайомитись зі судовою справою проти о. Петра Вергуна, який став жертвою тодішнього радянського режиму.

Справа № 148372

Справа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш — доповнення до зізнань — писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство — творить «справу» — радянська система.

Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.

Перший протокол допиту виглядає, як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.

«Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…», — розповідав слідчому Петро Вергун.

І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.

Прості запитання й прогнозовані висновки

«До якої політичної організації ви входили?» — запитує слідчий.

Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації „Громада“ у Берліні…»

Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»

Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани — це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священників».

А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».

Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».

«На запитання про політичне кредо я відповів, — пише Вергун, — що Служба Богові, його Церкві й свойому народові — це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священників могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».

Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.

Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун — розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.

За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.

Звинувачення висунули 5 березня 1946 року

Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.

Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв’язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».

6 березня 1946 року Петро Вергун нібито визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.

За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.

Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української Греко-Католицької Церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.

Останній прихисток

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.

Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам’ятник.

24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української Греко-Католицької Церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.

26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України. Частина їх тепер зберігається у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у катадральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.

Дивіться також

15 березня У Мюнхені відбувся Ювілей волонтерів 14 березня Екуменічна молитва за мир в найдавнішій церкві Берлінської Архиєпархії 13 березня Паломництво українців Падерборна до Риму