Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
#НазустрічВоскресінню 21. У ближньому — моє спасіння
19 лютого 2023
#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!
«Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави. І зберуться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч» (Мт. 25, 31–33).
Євангелист Матей описує події кінця світу і останній суд. Пригадує нам усім, що людство, спрагле справедливості і правди, дочекається на останнє слово у своїй історії і цим словом буде Боже Слово, Божий вирок над народами, які усі зберуться перед нашим Господом Ісусом. Він знову прийде видимо у цей світ, проте вже не як його Спаситель, але як Суддя.
При цьому варто зауважити, як швидко Ісус, описуючи ці драматичні події останніх часів, переходить від загального опису до конкретики. Суд над народами перетворюється на суд над окремою конкретною людиною, а єдиним критерієм є її відношення до, знову-таки, окремої конкретної людини, нашого ближнього, який перебуває у потребі.
Це Боже Слово пригадує нам важливу істину нашої віри: Бог оцінює нас на основі нашого відношення, нашого ставлення до наших ближніх. Ближній стає для нас неначе таїнством спасіння, дорогою або до неба, або до пекла. Виявляється, що не лише наш ближній потребує нашої помочі: голодний хліба, спраглий — кухлика води, хворий і ув’язнений — відвідин, нагий — одежі, подорожній — прихистку. Ми самі його потребуємо не менше, ніж він нас. Що більше — в той час як його потреба в нашій допомозі обмежується дочасністю, наша потреба в ньому матиме для нас наслідки на цілу вічність!
Ми думаємо, що це ми рятуємо нашого ближнього від смерті і нужди, — і так думати — водночас і слушно, і помилково, — бо, виявляється, насправді це Господь послав його до нас, щоб ми могли через нього і завдяки ньому осягнули спасіння. Таким чином убогий ближній, простягаючи до нас свою руку, є не лише прохачем, жебраком, який сподівається на ласку з нашого боку, — він простягає до нас свою руку, щоб виявити нам велику Божу ласку, щоб дарувати нам спасіння. Він, можна сказати, стає для нас спасителем саме тоді, коли ми є його рятівниками. То ж будьмо чуйні на приходи до нас нашого Спасителя у наших ближніх, щоб ми не мусили соромитися, коли Він знову явно прийде до нас, проте вже не як Спаситель, але як Суддя.
«Господи, хто перебуватиме в твоїм наметі? Хто житиме на твоїй святій горі? Той, хто невинний ходить і чинить справедливість і правду говорить від серця; той, хто не осуджує язиком, хто ближньому не коїть лиха, хто ганьби не кидає на сусіда, хто нечесного за ніщо вважає, а тих, що Господа бояться, поважає; хто присягає, навіть собі на шкоду, та не зміняє; хто гроші свої не дає на лихву і на безвинного підкупу не приймає. Хто отак чинить, не захитається повіки» (Пс. 15).
