Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
#НазустрічВоскресінню 52. «Господи і Владико життя мого! Духа покори даруй мені!».
22 березня 2023
#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!
Покора — джерело безпеки і душевного миру
Смирення чи покора є чеснотою, якою повинен відзначатися кожен Христовий учень. Невипадково наш Спаситель закликає: «Навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Але коріння християнського смирення сягають у ще глибшу давнину, вони сягають серця самого Бога, як про це каже пророк Ісая: «Так бо говорить Всевишній, Вічноживий, Святий на ім’я: „Я живу високо у святині, та й із скрушеним і смиренним духом, щоб оживляти дух смиренних, щоб оживляти серце скрушених“» (Іс. 57, 15).
Бог, за словами Псальмоспівця, не погорджує серцем скрушеним і смиренним (Пс. 50), навпаки, він оживляє дух і серце смиренних і скрушених! Що більше, у Христі Ісусі Бог сам дає себе за приклад смирення та запевняє людям, які наслідують Його смирення, мир і «полегшу» їхнім душам.
Покора запевняє мир і внутрішню гармонію людині. Людину горду роздирають суперечливі почуття: з одного боку вона пробує ставити себе на місце Бога, претендуючи на його атрибути і права, проте будучи людиною, відчуває усю неприродність і фальш своєї поведінки, то ж не знаходить у своєму вивищенні ані радості, ані справжнього щастя. А з іншого боку — постійно на досвіді переконується у своїх обмеженнях та в своїй неспроможності, то ж стає агресивною і лютою від цього свого безсилля.
Вже стародавні греки застерігали людину перед вдаваністю і штучністю у поведінці, бо людина, яка вдає зі себе того, ким вона не є, не живе, а відіграє роль, перебуває наче у театрі, не є справжньою, тому у глибині душі — вона нещасна.
Господь в Новому Завіті розвиває це загальнолюдське передчуття, коли устами св. Павла закликає: «Ласкою, яка мені дана, я кажу кожному з вас: не думати понад те, що треба думати, а думати скромно, мірою віри, як Бог наділив кожному» (Рим. 12, 3). Саме таке значення містить у собі грецький термін «тапейнофрозіне», яким Новий Завіт описує смирення і покору: не вивищуватися, не мати надто високих думок про себе самого, або як кажуть в народі — «не мудрувати».
Справжня не вдавана покора примирює людину зі самою собою, робить її автентичною, правдивою, а тому — умиротвореною і повною життя. Цей мир і цей відпочинок від постійного вдавання прагне дати нам Господь Ісус. Бог відвертається від гордих, а покірним дає свою благодать, — каже Святе Письмо (Як. 4, 6; 1 П. 5,5). А з благодаттю Божою людину сповняє Божих Дух, Дух миру, радості, любові.
Святе Письмо послуговується образом дитяти, щоб показати глибокий мир, почуття безпеки і тиху радість, якими наповнене серце смиренної людини: «Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене. Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя — душа моя у мене. Надійсь на Господа, Ізраїлю, від нині і повіки!» (Пс. 131).
