Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
#НазустрічВоскресінню 56. Четверта неділя Великого Посту. Радісно визнавати віру, смиренно признаватися до невірства.
26 березня 2023
#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!
«Вірю, допоможи моєму невірству!» (Мр. 9, 24).
Ми нераз не до кінця усвідомлюємо, яке це щастя — могти сказати: «Вірую!». Віра — це Божий дар, завдяки якому ми маємо доступ до серця самого Бога, до Його відвічної любові, до Його вічного життя. У вірі ми відкриваємо, що Бог прийняв нас у Христі Ісусі за Своїх улюблених дітей і учинив нас спадкоємцями Його небесного Царства. І навіть перспектива смерті відступає перед світлом віри, яка відкриває перед нами Божі горизонти воскресіння і вічного життя.
То ж нехай радістю і вдячністю сповняється наше серце кожного разу, коли ми промовляємо оце коротке слово-визнання: «Вірую!». Дякуймо Богові за дар святої віри; дякуймо нашим батькам, які привели нас до Христа; дякуймо хресним родичам, які в нашому імені прийняли від Бога дар віри, видимим символом якої була в день Хрещення запалена свічка, а відтак в нашому імені заявили про готовність «світити світлом віри і добрих діл» впродовж усього нашого життя.
Але казати «Вірую!» — це не лише радіти даром Хрещення. Це — також давати свідчення Христові у нашому розбещеному і зраненому людськими гріхами світі. Погодьмося: деякі християни (а може часом і ми самі) мають із цим проблеми: визнавати свою віру перед іншими людьми, визнавати її публічно, в колі приятелів, знайомих, колег по праці чи друзів по навчанню. Сказати в цьому колі словами і поведінкою: «Я вірую в Бога!» інколи вимагає відваги, рішучості і чималої сили духа. Один з наших молодих парафіян у Києві розповідав, що кілька років тому на лекції в університеті якийсь професор сказав, щоб підняли руки ті зі студентів, які вірують у Бога. З-посеред близько 40-а присутніх на викладах, наважились підняти руки тільки ДВОЄ — наш парафіянин і ще один студент. Припускаю, що охрещених в аудиторії було набагато більше.
Нам варто пам’ятати пересторогу нашого Господа: «Кожен, хто визнає мене перед людьми, і Син Чоловічий визнає такого перед ангелами Божими. Хто ж мене відречеться перед людьми, того і я відречуся перед ангелами Божими» (Лк. 12, 8–9). Властиво, у нашій слабкості визнавати віру перед людьми проявляється наше невірство. І це невірство потребує зцілення.
Тому і ми можемо зробити своїм прохання батька з нинішньої євангельської розповіді «Вірую! Допоможи моєму невірству!».
У цьому проханні немає ніякої суперечності, хоч так би могло на перший погляд здаватися. Тут радше проявляється велика щирість і смиренність: побачити і визнати перед обличчям Бога, якими ми буваємо слабкими в моментах кризи і випробувань.
Наша віра часто подібна до полум’я лампадки на престолі: поки немає протягу чи вітру, світло горить, проте вистарчає дещо сильнішого подуву, як світло лампадки бентежиться, слабне, а то й цілком згасає. Є чимало супротивних течій, які, як вітер, намагаються згасити нашу віру: панівна байдужа до релігії культура, важке випробування, страждання власного народу чи близьких нам людей, невиліковна хвороба чи поразка, які навідались до нас і ще багато чого іншого.
Свідомі крихкості своєї віри, апостоли просили в Господа: «Додай нам віри!» (Лк. 17, 5). І ми смиренно просімо разом з ними: «Господи, додай нам віри!», і кличмо разом з батьком із нинішнього Євангелія: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!».
Часто просімо в Господа скріпити нашу віру, захоронити нашу віру перед надмірними спокусами і кризами, допомогти нам витривати в вірі аж до смерті, щоб ми наприкінці нашого земного шляху могли сказати разом з апостолом народів: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя» (2 Тим. 4, 7–8).
