Проповідь владики Богдана у 25-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Слава Ісусу Христу!

У нинішньому Слові Божому Господь Ісус учить нас того, що у нашій вірі є найважливішим, найсуттєвішим, того, що становить саму природу Бога — любові. І якщо ми маємо брати участь у вічному Божому житті, якщо маємо брати участь у Божій природі за благодаттю, то і нам слід вчитися жити у любові, жити любов’ю, бо тільки любов дає життя і то вічне життя.

Здається, законовчитель знає про це, втім його знання лише теоретичні. Можна сказати, що він міг би бути добрим релігієзнавцем, але він ще не є віруючою людиною. Бо саме знання не спасає, знання, як каже св. Павло, роздимає, натомість любов — будує (1 Кор. 1, 8). Знання може роздимати власне его, натомість любов будує відносини, будує щастя, будує шлях до вічного життя. На іншому місці св. Павло наголошує, що нас спасає тільки «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6).

Дві заповіді неначе два крила підносять нас до вічного життя: любов до Бога і любов до наших ближніх. Немає іншої дороги, немає іншого способу, щоб увійти в життя. Бо Бог є любов’ю і лише ті, хто любить, можуть з’єднатися із Ним тут на землі і у вічності. Ми живемо настільки, наскільки любимо. Іван Богослов так прямо і заявляє: «Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14).

Але як можемо пізнати, що маємо любов до Бога? Любов до Бога визначається не так словесними деклараціями, чи зовнішніми атрибутами приналежності до християнської спільноти (хрестик на шиї), чи навіть кількістю релігійних обрядів, в яких ми беремо участь. Ісус попереджує, що не кожен, хто до нього кличе: «Господи, Господи», увійде до Боже Царство, а тільки той, хто чинить волю Отця Його і нашого небесного. Ключове слово тут: «чинити волю Божу», а вона полягає на любові. Наша любов до Бога виявляється у нашому відношенні до ближніх. «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» — слушно зауважує св. Йоан (1 Йо. 4, 20–21).

На прикладі милосердного самарянина можемо вчитися крок за кроком, урок за уроком, цієї життєдайної любові.

Передовсім любов є уважною. Вона вміє зауважувати і бачити потребу іншої людини. Зауважити і бачити — це дві цілком інші речі. Священник і левіт, зауважили нещасного пораненого чоловіка, але вони його не побачили. Бо, як казав малий принц у однойменному творі Сент Екзюпері, «найважливіші речі можна побачити тільки серцем». Самарянин був милосердним, він зауважив і побачив — людину, її біль, її потребу, побачив крик її душі про поміч і підтримку.

Відтак любов виявляє свою наступну прикмету: здатність співчувати. Любов не є байдужою. На Майдані під час революції гідності у Києві на фасадах будинків активісти залишали написаний під трафарет вислів: «Байдужість вбиває». Втім, байдужість вбиває не так, що через мою пасивність тирани чи розбійники вбиватимуть невинних людей. Байдужість в першу чергу вбиває щось суттєве у мені самому: мою здатність співчувати, милосердитися, відгукуватись на крик про поміч, одне слово — мою людяність. Самарянин не був байдужим. Він побачив і відчув у своєму серці глибоке зворушення, співчуття.

Відтак настає черговий крок: дослівно крок назустріч. Самарянин наближається до того пораненого чоловіка. Любов долає відстані і перешкоди, долає всі бар’єри. Він не питається, якої ти релігії, якої народності, не уточнює, мовляв, сам винуватий, — він просто бачить людину у потребі і наближається до неї.

Але наближається не в поставі сильного, а у поставі люблячого, милосердного. Любов також готова послужити. Святійший Отець Франциск зауважив нещодавно, що християни мають право дивитися зверху вниз на іншу людину тільки у одному випадку: коли потрібно похилитися над іншою стражденною людиною, щоб їй допомогти, щоб послужити їй.

І саме так і робить наш євангельський герой. Він похиляється над чоловіком, обмиває його рани вином, щоб їх дезінфікувати, та олією, щоб злагіднити біль, відтак бере на свою скотину і везе того чоловіка до найближчого заїзду. Любов уміє носити тягарі іншої людини. Вона робить чужі проблеми своїми проблемами. Хтось міг би сказати, що кожен має доволі своїх власних труднощів і проблем, то ж чи не варто зосередитись на собі? Але принцип є такий: коли ми носимо чужі тягарі, ми водночас допомагаємо собі самим. Пригадую вдову, яку я зустрів на Марсовому полі у Львові. На запитання, що вона робить після загибелі на фронті свого улюбленого чоловіка Миколи, вона відповіла: «Займаюсь волонтерством. Воно дає мені силу і підтримує мене».

У цьому сенсі св. Павло закликає нас: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Це справді діє: бо коли я ношу власні тягарі, то залишаюся самотнім у моєму болі і ця самотність мене ще більше прибиває до землі. Натомість відкриваючись до іншої людини, помагаючи їй, я наповнююсь любов’ю, а любов окрилює, додає сили і наповнює енергією життя, Божою благодаттю.

Насамкінець, любов так би мовити «коштує», вона вимагає жертви, або принаймні пожертви. Самарянин, привізши чоловіка до заїзду, оплатив його побут і лікування і заявив, що на майбутнє буде готовий ще додати, якщо буде на це потреба.

Ось приклад віри, чинної любов’ю. Ми могли б сказати — геройської віри. Але насправді йдеться про поставу, яка мала б бути притаманна кожному Христовому учневі. Тому Господь говорить нині до законника і до кожного із нас, що слухаємо Його слово: «Роби це, і будеш жити!», «Іди і ти роби так само!».

Ми маємо довкола себе так багато поранених осіб. Вони не є чужими, вони — наші ближні, наші брати і сестри. На час — це час любові, час захист життя! Ми читаємо розповіді про незчисленних «милосердних самарян» — воїнів, волонтерів, медиків, які на власних плечах витягують із поля бою поранених, які доглядають їх у шпиталях і в домівках. Молімося за них, щоб їм вистачало сили духа і фізичних сил витримати ці зусилля і ці виклики. Але і самі продовжуймо чинити добро. Ворог розраховує і сподівається, що ми збайдужіємо, «втомимося» чинити добро, що ми втомимося любити. Проте, я вірю, так не станеться. Ми будемо черпати у молитві і у слові Божому натхнення до витривалості в любові. А Господь у Своєму милосерді зглянеться над нами, злікує наші рани і подарує нам своє спасіння і свій мир. Амінь!

Дивіться також

8 грудня Різдвяні кулінарні традиції українців 8 грудня Пекарня святого Миколая 8 грудня У Данії молились за біженців і мігрантів