Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
#НазустрічВоскресінню 44. Чию віру уздрів Ісус?
1 березня 2026
У Другу неділю Великого Посту владика Богдан запрошує нас зупинитися над, здавалося б, простим, але насправді дуже глибоким запитанням: чию віру побачив Ісус, коли простив гріхи розслабленому? Чи лише віру його друзів, які розібрали дах і спустили його перед Господом? А може — віру кожного з них, у тому числі й самого хворого?
Ці роздуми відкривають перед нами ширшу перспективу: віра здатна не лише випрошувати милість для інших, але й запалювати серця поруч. Іноді саме той, кого ми вважаємо «потребуючим підтримки», стає джерелом сили та надії для нас.
«Ісус, уздрівши їхню віру, каже до розслабленого: „Сину, відпускаються тобі твої гріхи“ (Мр. 2, 5).
Чию віру уздрів Ісус? В переважній більшості біблійних коментарів можна прочитати, що тут мається на увазі віра тих, котрі принесли розслабленого до Ісуса. Святитель Кирило Єрусалимський навіть вважає, що „розслаблений в Капенраумі не був людиною віруючою, але мали віру ті, які принесли його і спустили через покрівлю. А у хворого разом з тілом була хвора і душа. Ти не думай, що я осуджую його; в самому Євангелії сказано: „Побачивши віру“ не його, а віру „їхню“, сказав „розслабленому: встань“ (Мт. 9, 2). Ті, які принесли, увірували, а розслаблений отримав зцілення“ (Кирило Єрусалимський, П’яте повчання, 8–9).
З такої інтерпретації біблійного уривку проповідники усіх часів снують дидактичний висновок: навіть коли поруч із нами є людина невіруюча, паралізована гріхами, не слід зневірюватися, а навпаки, — потрібно з ще більшою вірою молитися за її навернення і Господь дарує їй свою благодать і своє милосердя.
Втім, таке пояснення вимагає деяких уточнень. По-перше, навіть коли Господь вислухає молитви, які із вірою заносимо за наших ближніх, Він не чинитиме насилля над їхньою свободою, але очікуватиме мінімальної відкритості і згоди з їхнього боку, щоб ця божественна благодать могла принести спасенні плоди в житті цієї дотепер байдужої людини.
А другий момент, який для багатьох із нас може виявитися несподіваним: чому ми, не задумуючись, із вислову „їхня віра“ автоматично виключаємо віру самого розслабленого чоловіка? Саме ця думка мені прийшла, коли я роздумував над цим євангельським уривком. Чому не могло бути так, що усі вони мали віру в зцілення і Господь Ісус, Який бачить серце кожної людини, побачив у кожному із цих чоловіків доказ і знак живої віри?
Скажу ще більше: а чи не могло бути так, що сам розслаблений мав настільки велику віру, що нею зумів „заразити“ своїх друзів, переконав їх занести його до Ісуса, а відтак далі „керував процесом“: коли вже були на порозі і виявилося, що важко протиснутися крізь двері, може, сказав перевірити, чи не можна було б пролізти крізь вікно (це я вже трохи „продовжую“ євангельський сценарій), а коли і це виявилося неможливим, переконав своїх товаришів до радикального кроку: розібрати дах і через стелю спустити його перед лице Господнє?
Мені зовсім не видається неможливим такий сценарій. Принаймні, таке пояснення має право на існування і євангельський уривок, як на мене, теж його не виключає. До речі, Біблія знає подібні випадки, коли саме зацікавлені особи „заряджали“ інших своєю вірою у Божу поміч і Боже милосердя. Ось сліпець Вартимей (пор. Лк. 18, 35–43) біля Єрихону, зачувши, що Ісус проходить містом, почав голосно кричати: „Ісусе, сину Давидів, змилуйся наді мною!“. Знаменно, що «ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, та він кричав ще дужче: „Сину Давидів, змилуйся надо мною!“». І Ісус наказав привести його до себе, то ж ті, що ще хвилину до цього були скептиками, переконалися словом Ісуса, але і вірою сліпця і вже самі звернулися до нього зі словом заохоти: „Бадьорися! Устань лишень, кличе тебе“ (Мр. 10, 29) і допомогли йому наблизитися до Ісуса.
Чи вам не траплялася в житті подібна ситуація: збираємося до когось, хто перебуває у глибоких труднощах, у кризі (важка хвороба, втрата ближнього, важке випробування) і по дорозі думаємо, як потішити, підтримати, розрадити цю людину. Але, прийшовши, з подивом бачимо, що ця людина випромінює якийсь дивний спокій, надію, впевненість, що все буде добре, так що навіть нас втішає і розраджує?
Яка б інтерпретація Євангелія Другої неділі Великого Посту не була нам ближчою, молімося про одне: щоб не маліла наша віра, але щоб ми укріплювалися самі у вірі і укріплювали нашою вірою наших ближніх. А Господь, побачивши „нашу віру“ дасть кожному усе, що кожен потребує на спасіння.
