«Бог відвідав народ Свій» — проповідь владики Богдана до сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя

Дорогі співбрати у священничому служінні, дорогі сестри!

Я радий, що сьогодні ввечері можу молитися тут разом із вами і звершувати з вами цю Святу Літургію. Євхаристія є подякою і водночас святкуванням, у якому ми закликаємо Святого Духа. Сьогодні ми хочемо насамперед подякувати Богові за дар вашої спільноти, яка вже десятиліттями і в усьому світі звіщає та робить відчутною присутність воскреслого Господа. Водночас ми хочемо разом просити про дар Святого Духа, щоб дедалі більше ставати учнями й ученицями Христа, нашого Спасителя.

Слово Боже, яке ми сьогодні чуємо в Євангелії, є для нас джерелом цього світла і цієї благодаті.

Важко уявити драматичніший образ людського болю, безпорадності й безсилля, ніж той, який постає перед нами в сьогоднішньому Євангелії. Смерть увірвалася в життя жінки, яка в тодішньому суспільстві майже не мала соціального захисту. Її чоловік міг би дати їй опору й безпеку. Та й цю підтримку вона вже втратила: вона була вдовою.

Їй залишалася ще одна надія: син. Він міг би про неї дбати та забезпечити їй життя в безпеці й гідності на старість. Але й ця надія руйнується. Її син помирає молодим, посеред життя. Здається, що смерть перемогла остаточно. Здається, ніщо не може зупинити похоронну процесію, сповнену скорботи й безнадії.

Та на шляху цієї похоронної процесії з’являється інша процесія. Попереду неї йде Ісус із Назарета.

Він є Тим, на Кому спочиває Дух Божий і Хто посланий принести вбогим Добру Новину та звістити людям спасенну близькість Бога.

Дві процесії зустрічаються: процесія смерті й процесія життя. І з Ісусом смерть уже не має останнього слова.

Усі ми, як учні й учениці Христа, покликані продовжувати Його місію у світі. Ми повинні бути знаками й знаряддями Його спасенної та животворної присутності.

Де знаходиться місце нашої місії у сучасному світі? — На звичайних дорогах нашого життя і нашого служіння.

Ісус усвідомлював Свою місію. Але Він не зустрічав людей у межах наперед визначеної програми. Він ішов Своїм шляхом з відкритими очима, відкритим серцем і руками, готовими простягнутися назустріч людському стражданню й людській потребі.

Сьогодні ми охоче говоримо про стратегії, пастирські концепції, цілі й плани заходів. Усе це може бути важливим і потрібним. Але Євангеліє нагадує нам, що жодна стратегія не замінить уважності серця. І навпаки, саме ця уважність серця має надавати всім нашим проєктам животворної сили та спасенної дії.

Можливо, саме в цьому полягає для нас важливе запитання: чи є ми, попри всі завдання, зустрічі й пастирські виклики, достатньо внутрішньо вільними й уважними, щоб помічати, кого Бог ставить на нашому шляху? Чи дозволяємо ми перервати себе? Чи готові змінити свої плани, коли людина потребує нашої близькості, як це зробив милосердний самарянин?

Який шлях показує нам Ісус? — Сьогоднішнє Євангеліє описує Його дії простими, але дуже змістовними дієсловами: Він ішов, Він наблизився, Він побачив, Він змилосердився, Він промовив і Він доторкнувся.

Передусім: Ісус ішов.

Ми повинні розуміти себе як посланців, як людей, які вирушають у дорогу, на шляхи історії, на шляхи людської радості й скорботи, страху й надії. Адже шляхи людства є водночас і шляхами Церкви. Як Церква ми покликані проходити ці шляхи разом з людьми, ділити їхні радощі й страждання та свідчити їм про близькість Христа, нашого Спасителя.

Далі: Ісус наблизився.

Ми повинні шукати близькості до людей. Я згадую свого друга з Нідерландів, якому вже понад дев’яносто років. Коли в середині 90-х років він уперше приїхав до Львова, то відвідував різні монастирі й розмовляв із монахами й монахинями. Наприкінці візиту він сказав, що наші редемптористи особливо близькі до людей. Я думаю, що кращого компліменту годі й бажати, і для нас, отців, і для вас, дорогі сестри, як для Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя.

Ісус побачив вдову.

Нам також потрібні очі, які справді вміють бачити. Перед болісною дійсністю нашого світу, позначеного несправедливістю, конфліктами й війнами, ми мусимо просити в Бога очей, просвітлених світлом Воскресіння. Лише поглядом воскреслого Спасителя ми можемо дивитися на людей нашого часу в їхньому болю та стражданні.

І Ісус змилосердився над жінкою.

Його співчуття не було швидкоплинною емоцією. Це була любов, яка дозволила страждання іншої людини торкнутися себе й спонукала Його до дії.

Ми також покликані дозволяти стражданню людей торкатися нас. При цьому ми не зможемо усунути кожну біду й змінити кожну складну ситуацію. Але ми можемо не допустити, щоб людина почувалася самотньою у своєму стражданні.

Із Христового співчуття випливають і Його слова: «Не плач!»

Ці слова, однак, не можна поспішно розуміти як заклик придушувати скорботу чи заглушувати біль. Ісус каже їх не тому, що сльози цієї жінки недоречні. Він каже їх, бо Сам входить у її скорботу і відкриває їй надію, яку вона не могла б породити власними силами. Необдумані чи поверхові слова можуть поранити людину ще більше замість того, щоб її підняти. Тому ми мусимо дуже обережно поводитися зі своєю мовою.

Я пригадую перші місяці повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді я сказав своєму сповідникові в Мюнхені, старшому капуцинові: «Отче, коли я телефоную своїм родичам чи знайомим в Україні, я не можу сказати їм: „Я вас розумію“. Як я можу їх розуміти, якщо я в Мюнхені і сам не переживаю всього того, що на них звалилося і що вони мусять нести?» Мій сповідник заперечив мені (іноді й єпископові корисно, коли йому заперечують!). Він сказав: «Ви можете й повинні говорити їм ці слова. Адже вони чекають від вас не лише людського розуміння. Вони хочуть через ваші слова дізнатися й почути, що Бог розуміє їх, що Він поруч із ними і не залишив їх». Потім він додав вирішальну думку: «Але говоріть так, щоб у цих словах було якомога менше вашого власного „я“ і якомога більше Його, Ісуса».

Ці слова глибоко мене сформували. І так я знову й знову вчуся промовляти це «я тебе розумію» саме так, іноді й тихим голосом.

Вони нагадують нам, що наше завдання не в тому, щоб ставити себе в центр чи мати відповідь на кожне запитання. Ми радше повинні створювати простір, щоб люди через наші слова, нашу молитву й нашу присутність могли відчути щось із близькості Бога.

Нарешті, Ісус доторкається до ноші.

Він не зупиняється на баченні й співчутті. Він діє. Його любов стає конкретною.

Наша любов також не повинна зупинятися на добрих намірах і побожних почуттях. Вона мусить мати руки. Важить не завжди розмір жесту, а любов, з якою ми його здійснюємо. Маленька послуга, зроблена з любові, може подарувати людині нову надію. Вона може допомогти їй знову підвестися й наважитися на новий крок у життя.

Дорогі брати й сестри, ми не Спаситель. Але ми можемо знову й знову віддавати себе в Його розпорядження, щоб Його любов через нас досягала людей. У цьому полягають гідність і водночас відповідальність нашого місіонерського покликання. Нехай Господь дарує всім нам Своє власне ставлення: відкриті очі, співчутливе серце, слова, які втішають і пробуджують надію, та руки, готові простягатися назустріч людям.

Нехай станеться так, щоб люди нашого часу, зустрічаючи нас, відчували щось із присутності воскреслого Спасителя. Тоді й через наше скромне служіння стане відчутною та істина, яку проголошує кінець сьогоднішнього Євангелія: «Бог відвідав народ Свій». Амінь.

Дивіться також

13 жовтня Владика Богдан молився Божественну Літургію з сестрами Місіонерками Найсвятішого Ізбавителя під час Генеральної капітули 13 жовтня Владика Богдан благословив семінаристів Східної Колегії в Айхштетті на носіння підрясників 12 жовтня Єпископи УГКЦ у Західній Європі звершили Архиєрейську Божественну Літургію в катедральному храмі Мюнхена: «Дивитися так, щоби побачити»