Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Владика Богдан проголосив 2027 рік Роком пам’яті блаженного священномученика Петра Вергуна
27 жовтня 2026
Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії Преосвященний владика Богдан Дзюрах проголосив 2027 рік Роком пам’яті блаженного священномученика Петра Вергуна. Рік пам’яті триватиме в Екзархаті від 30 жовтня 2026 року до 1 листопада 2027 року.
З цієї нагоди архиєрей звернувся до духовенства, монашества і вірних із Посланням.
| «Для друзів його постать була живим образом вірного і послідовного християнина. Для своїх катів він був свідком Христовим». Із спогадів про перебування блаж. свщмч. Петра Вергуна в сибірському ув’язненні |
Два ювілеї одного свідка віри
Підставою для проголошення Року пам’яті стали дві пам’ятні дати, що припадають на 2027 рік: 100-річчя від початку душпастирської місії отця Петра Вергуна в Німеччині восени 1927 року та 70-та річниця його смерті як ісповідника віри в сибірській неволі 7 лютого 1957 року. Блаженний свщмч. Петро був Апостольським візитатором для українців візантійського обряду в Німеччині в міжвоєнний період і мучеником радянських концентраційних таборів. Символічно, що Рік пам’яті розпочинається 30 жовтня — у день, коли 1927 року отець Петро прийняв у Львові священничі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького.
Своє Послання владика Богдан підписав у Мюнхені 26 жовтня 2026 року, у день пам’яті св. великомученика Дмитрія Мироточця. Отцям душпастирям доручено прочитати його на всіх Літургіях у неділю, 1 листопада 2026 року, або в найближчу після цієї дати неділю, а також опублікувати в парафіяльних вісниках, на вебсторінках і в соціальних мережах усіх душпастирських осідків Екзархату.
Божа любов — основа покликання і служіння
У Посланні владика Богдан запрошує вірних роздумати над чеснотами, які привели блаженного о. Петра «до слави в небі й прослави на землі» і які можуть стати «провідними зірками» на шляху до святості. Першою з них апостольський екзарх називає Божу любов, яку о. Петро споглядав передусім у таємницях Різдва і Голготи. Пережиті лихоліття Першої світової війни, служба в лавах Української Галицької Армії та польський полон привели його у тридцятирічному віці до рішення посвятитися Богові. 1920 року він розпочав богословські студії у Празі, де здобув ступінь доктора філософії.
Служіння стало провідною ниткою всього його життя. На допиті в НКВС, на запитання слідчого про життєве кредо, о. Петро відповів:
| «Служіння Богові, Його Церкві і моєму народові – це суть мого життя». |
«Імена любові»: молитва, ревність, гостинність, витривалість, вірність
Владика Богдан показує, що любов у житті блаженного священномученика мала різні імена. Це була насамперед молитва за священників, за своїх краян, яких він ніжно називав «родимцями», за знедолений народ; світильник його молитви не згасав навіть серед сибірської мерзлоти. Це була душпастирська ревність: священник засновував громади, долав великі відстані, щоб відвідати вірних, служив Літургії й уділяв Святі Таїнства.
Особливу увагу єпископ звертає на турботу о. Петра про біженців — тих, хто, як і сьогодні, шукав притулку, рятуючись від воєнного лихоліття. До своїх парафіян він звертався з закликом, який звучить надзвичайно актуально й нині:
| «Покажіть ту любов словом і ділом нашим родимцям, біженцям і евакуйованим із рідних земель. Прийміть їх, хоча як скромна ваша домівка. Не пускайте їх від себе з порожніми руками. Ваша хата і ваше серце нехай стане для них привітним вертепом, гостинним Вифлеємом. Пам’ятайте, що любов без діл мертва». |
За нацистського режиму любов отця виявлялася у витривалості: гестапо стежило за ним, перевіряло проповіді, обмежувало доступ до вірних і священників, а зрештою видало наказ про його депортацію з Німеччини, який скасували лише завдяки втручанню Апостольського нунція архиєпископа Орсеніґо.
Найвиразніше ж його любов виявилася у вірності. Навесні 1945 року, коли Червона армія наближалася до Берліна і багато хто закликав апостольського візитатора рятуватися на заході Німеччини, він спокійно, але твердо відповів:
| «Допоки тут залишається бодай один українець, я теж залишуся». |
Знаючи про арешт усієї ієрархії УГКЦ на чолі з митрополитом Йосифом і усвідомлюючи смертельну небезпеку, о. Петро пішов дорогою жертовної любові до кінця, наслідуючи Доброго Пастиря: «Як душпастир, я мушу бути готовий віддати за свої вівці навіть і своє життя!»
Знак надії, молільник за мир, учитель довіри
У завершальній частині Послання владика Богдан відповідає на запитання, ким є блаженний свщмч. Петро Вергун для християн ХХІ століття.
Він — знак надії. Вірним, що знайшли притулок у Німеччині, цей душпастир відкривав перспективу повернення на рідну землю й заохочував їх набиратися знань і досвіду, «щоби повернути те все в користь Церкви і своєї Батьківщини». А в ув’язненні, як свідчив співв’язень, він кожному дарував посмішку, «що випромінювала радість і мир».
Він — молільник за мир, який невпинно споглядав Христа — Князя миру — і закликав вірних благати Його, щоб послав мир «для перемученого кривавою борнею людства».
Він — учитель довіри до Господа серед потрясінь і криз сучасного світу. Для нього Бог був єдиною «надією і силою у тому змінливому світі», а уповання на Нього він черпав з досвіду цілого народу:
| «На Бога уповали наші батьки і діди, і не завелися, тому і ми уповаймо і жиймо з Ним, а Господь вірний своїм заповідям і вас, Своїх дітей, ніколи не опустить!» |
Заклик до наслідування і молитви за Україну
Нагадуючи слова святого Івана Павла ІІ, виголошені під час беатифікації новомучеників УГКЦ у Львові 27 червня 2001 року, владика Богдан наголошує: свідчення блаженних має стати для вірних не лише приводом до вихваляння, а запрошенням до наслідування. Господь дарує нам святих, «немов небесні зорі, щоб ми звіряли за ними свій життєвий шлях».
Послання завершується закликом розпочати Рік пам’яті з молитвою і вимолювати за заступництвом блаженного священномученика Петра Вергуна мир для «улюбленої Батьківщини-України», а для всього українського народу — благодать і благословення Всемогутнього Бога.
Довідка:
Блаженний священномученик Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в Городку поблизу Львова. Учасник Першої світової війни, згодом вояк Української Галицької Армії, 1920 року потрапив у польський полон, звідки втік до Німеччини. Навчався в Карловому університеті в Празі; 15 жовтня 1926 року здобув ступінь доктора філософії в Українському вільному університеті в Празі.
30 жовтня 1927 року у Львові отримав священничі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького, а вже в листопаді того ж року митрополит направив його до Берліна для душпастирства серед українців у Німеччині. 1937 року призначений папським прелатом. 23 листопада 1940 року Папа Пій XII створив Апостольську адміністратуру для католицьких українців у Німеччині та призначив о. Петра Апостольським візитатором з правами адміністратора.
22 червня 1945 року о. Петра заарештували радянські військові в Берліні. Військовий трибунал засудив його за вигаданими звинуваченнями у «колаборації» до восьми років примусових робіт. Він відбував покарання в таборі Тайшет біля Байкалу, згодом був засланий до Східного Сибіру. Звільнили його лише 1955 року — на два роки пізніше, ніж завершився строк, — однак без права виїзду з поселення Ангарськ. Там він помер 7 лютого 1957 року.
27 червня 2001 року у Львові святий Іван Павло ІІ проголосив о. Петра Вергуна блаженним разом з іншими новомучениками УГКЦ. Через рік в Ангарську віднайшли його могилу та піднесли мощі. Частки мощей блаженного зберігаються, зокрема, в катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий, в Берлінській архиєпархії, в бенедиктинському абатстві Нідеральтайх та в катедральному храмі Покрову Пресвятої Богородиці в Мюнхені. Літургійна пам’ять — 7 лютого.
