Катедральний собор Покрова Богородиці — свідок і проповідник непохитної надії

Проповідь
Преосвященного владики Богдана
з нагоди 50-річчя освячення катедрального собору

Всесвітліші і всечесні отці, liebe Mitbrüder im priesterlichen Dienst, Високопреподобні сестри провінційні настоятельки Єреміє та Христофоро, преподобні сестри, вельмишановний пане Генеральний консуле України в Мюнхені Юрію Никитюк, sehr geehrter Herr Generalkonsul Frankreichs Alexandre Vulic, sehr geehrter Herr Generalkonsul Polens Rafał Wolski, sehr geehrter Herr Stadtrat H. Kriesel, unsere lieben deutschen Freunde, Schwestern und Brüder, дорогі представники українських громадських, наукових і молодіжних організацій, дорогі брати і сестри у Христі! Слава Ісусу Христу!

Вітаю вас усіх дуже сердечно на цій Божественній Літургії та дякую Вам за те, що розділяєте з нами ці моменти молитви, радості й вдячності Богові за дар цього катедрального храму для нашої української громади в Мюнхені.

«Благословення площі під будову храму — 7 листопада 1974 року, посвячення наріжного каменя — 26 жовтня 1975 року і 17 жовтня 1976 року — посвячення храму. Якщо тільки поверхово взяти ці факти і дати, видається надто самозрозуміле: почали і докінчили. Але якщо врахувати всі труднощі та клопотання, зокрема в наших обставинах, тоді цих три роки — дуже довгий і бентежний час, протягом якого тільки непохитна надія на Боже благословення давала силу витримати, прагнути і рухатись вперед, аби цей задум, задушевний і шляхетний, став дійсністю, — щоб в Мюнхені був український власний соборний храм і біля нього парохіяльний осередок».

Такими словами коментував наш екзархальний часопис «Християнський голос» доленосну подію освячення нашого катедрального храму рівно 50 років тому — 17 жовтня 1976 року. Освячення здійснив наш перший Екзарх, Преосвященний владика Платон Корниляк, у співслужінні численного духовенства та за участю сотень молільників.

Катедральний храм був збудований і посвячений на честь Покрова Пресвятої Богородиці і св. апостола Андрія Первозванного, щоб у такий спосіб підкреслити зв’язок із рідною землею. Там, на дорогих нашому серцю київських пагорбах, згідно з нашим побожним переданням, проповідував Євангеліє св. Андрій, а в соборі Святої Софії — Божої Премудрості — Богородиця, Київська Оранта, з піднесеними до неба руками молиться за наш народ, за його синів і дочок, розпорошених по всьому світі.

Минуло пів століття, а цей собор у Мюнхені й надалі залишається свідком «непохитної надії» українського віруючого народу. Ця надія оживляла тодішню українську громаду, яка посеред злиднів і викликів повоєнного часу вважала своїм «задушевним і шляхетним ділом», як писали сучасники й учасники освячення, спорудити Божий дім тут, у Мюнхені, у серці гостинної до всіх баварської землі.

Сьогодні з вдячністю в серці та щирою молитвою згадуємо всіх тих, хто спричинився до постання цього храму своїми молитвами, талантами й працею, своїми пожертвами — часом більшими, іншого разу скромнішими, але завжди складеними від щирої душі та люблячого Бога і рідну Церкву серця. Довгі списки жертводавців публікувалися місяць у місяць у «Християнському голосі», але найголовніше — те, що їхні імена записані в Книзі життя на небі.

Наша особлива подяка належить нашим німецьким братам і сестрам, які від самого початку й донині вірно та великодушно підтримують наш Екзархат, разом із нами будували цей Божий дім, а нині дбають про його красу. Висловлюємо нашу вдячність через присутніх тут отців і представників Архієпископського ординаріату Мюнхена, зокрема д-ра Флоріана Шуппе (Dr. Florian Schuppe), та просимо переказати нашу вдячність Його Еміненції кардиналові Марксу, духовенству й усім вірним цієї місцевої Церкви, з якою нас пов’язують узи віри та євангельського братерства.

Сердечно дякуємо владі Баварії та міста Мюнхена, які виявляють українцям подиву гідні гостинність, солідарність і підтримку впродовж усіх років існування нашого Апостольського Екзархату, що має свій осідок тут, у Мюнхені, а особливо — останніми роками, коли тисячі українців знайшли тут відкриті обійми й відкриті серця.

Дякуємо представникові міської влади Мюнхена, панові міському радникові Г. Крізелю (Stadtrat H. Kriesel) та всім іншим нашим німецьким друзям і добродіям, зокрема присутнім тут представникам фундації «Церква в потребі» та організації «Реновабіс».

Усім вам, дорогі наші друзі, благодійники й жертводавці, прагнемо сьогодні сказати наше щире українське «Спасибі» і так само щире баварське «Vergelt´s Gott!». Нашу людську вдячність доповнюватимемо молитвою перед престолом Всевишнього за вас усіх, кого наша Церква зараховує до «благородних і приснозгадуваних фундаторів і жертводавців святого цього храму» (Літургія св. Йоана Золотоустого) і за кого щоденно молиться до Господа.

У нашій традиції катедральний храм часто називають також «собором». І цей титул, який в українській мові дослівно означає «збір», «об’єднання», «єднання», відображає особливу місію катедрального храму — бути місцем зустрічі та простором єднання. Бо хоч ми й розпорошені по всьому світі, ми не роз’єднані. Підтримуємо й надалі тісний зв’язок із рідною землею, єднаємося одні з одними в країнах нашого новітнього поселення, плекаємо рідну мову, культуру та наші традиції. Можна сказати, що тут, у Мюнхені, особливо виразно б’ється серце українського народу.

Однак те, що найбільше нас єднає, — це передусім наша спільна свята прабатьківська християнська віра. Тому мені дуже приємно вітати наших душпастирів і вірних з інших громад Німеччини, які долучилися до наших святкувань тут, у Мюнхені, а також усіх, хто молиться з нами за допомогою сучасних засобів зв’язку. Сподіваюся, що з нами у цій трансляції і молитві єднаються мій попередник вл. Петро Крик чи сестри Служебниці в Бразилії чи Канаді, які тут у різні часи служили, — вітаємо їх сердечно і дякуємо за служіння.

Радіємо, що сьогодні разом із нами моляться наші православні брати і сестри під проводом о. Віктора Мандзюка. Саме в цій батьківській вірі, яка за часів Хрещення Руси-України ще не знала конфесійного розмежування, єдналися й надалі єднаються всі ми — українці, для яких Німеччина вже давно стала другою батьківщиною, і ті, хто долучився до нашої громади нещодавно, а також українці, які прибули сюди з інших країн Європи — Польщі, Хорватії, Сербії, Боснії і Герцеговини, Бельгії, Румунії, Словаччини. Канади, Бразилії та інших.

Втім, у святій вірі наше єднання виходить за етнічні межі певної країни чи одного народу. Тому нам особливо приємно, що в нашій Церкві та в цьому катедральному соборі черпають Божу благодать місцеві вірні, а також діти інших народів та етнічних груп. Таким чином на нас сповняються щораз більше слова апостола народів: «Є лиш одне Тіло і один Дух, і ви були покликані Богом, щоб розділити одну надію» (Еф. 4, 4).

Дорогі у Христі! Сьогодні відбуваються наші центральні ювілейні святкування. Але відзначення цього ювілею ми розпочали ще рік тому, наприкінці Ювілейного 2025 року, який проходив під гаслом «Паломники надії». Відтоді відбулося чимало урочистих заходів і душпастирських ініціатив: паломництва до катедрального храму, дні відчинених дверей, які дали багатьом змогу ближче познайомитися з нашою церковною спільнотою в Мюнхені, конкурс дитячого малюнка, святковий концерт хорів під назвою «Піснею прославляємо Бога», незабаром ще буде урочиста академія в УВУ та багато іншого.

Я дякую всім, хто досі організовував ці заходи та долучився до підготовки й проведення сьогоднішніх святкувань: адміністраторові катедрального храму отцю Володимиру Війтовичу, душпастирям, сестрам Служебницям Непорочної Діви Марії, братам-семінаристам, вівтарникам, парафіяльним радам, волонтерам, хорові та співцям, усім молитовним групам, моїм найближчим співпрацівникам у Курії та Резиденції Екзарха, а також усім парафіянам, з якими ми творимо нашу єдину катедральну родину й разом намагаємося залишатися світлом надії для наших братів і сестер в Україні — через нашу молитву та конкретну гуманітарну допомогу.

Цей катедральний храм від перших днів війни 2014 року, а особливо від повномасштабного вторгнення й донині залишається центром підтримки наших стражденних братів і сестер в Україні. Думаю, нам усім і досі стоять перед очима потоки волонтерів і жертводавців, які з усіх куточків Мюнхена та околиць прямували сюди, щоб звідси відправляти гуманітарні вантажі в Україну, а разом із ними — світло надії та запевнення в наших молитвах. Цей потік милосердної та солідарної любові не припинився й донині. Завтра на подвір’ї нашого храму ми знову освячуватимемо дві автівки для наших захисників і капеланів в Україні.

Але й наші краяни на рідних землях, зі свого боку, не перестають захоплювати нас своєю відвагою та надихати своєю непохитною надією. Отець і Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав у Своєму Посланні з нагоди відкриття Ювілейного 2025-го року писав про численні прояви надії, які виявляє наш народ сьогодні: «У нашій сучасній історії християнська надія виявляє себе в новий, часом навіть героїчний спосіб. Ми є свідками християнської надії, коли бачимо наших новітніх героїв, які в ім’я любові до Бога і Батьківщини щодня йдуть на смерть, — надія тоді має обличчя воїна. Коли бачимо наших лікарів і парамедиків, які не втомлюються щодня лікувати рани нашого народу, хоча знають, що війна завтра може спричинити нові, — надія тут має обличчя медика. Коли бачимо енергетиків і рятувальників, які щодня розбирають завали та працюють, щоб відновити інфраструктуру наших міст і сіл, хоча знають, що завтра, можливо, новий ракетний удар знищить їх працю, — у цьому разі надія приймає їхнє обличчя. Надія приймає обличчя й нашої молоді, яка посеред війни вміє любити, творити нові сім’ї та народжувати дітей, хоча усвідомлює, що належить до покоління, яке частіше буває на похоронах своїх однолітків, ніж на весіллях. Християнська надія є секретом стійкості й непереможності нашого народу, який серед війни вміє ціною власного життя захищати свободу, мріяти про краще майбутнє і будувати вже сьогодні кращий світ для своїх дітей. І джерелом цієї надії є воскреслий Христос, який у цьому царстві смерті вказує нам на джерело вічного життя, яке пульсує в нас». («Ісус Христос — наша надія» (І Тим. 1, 1). Послання Блаженнішого Святослава з нагоди Ювілейного 2025 року, 23).

Я можу продовжити цей перелік знаків надії, які ми бачимо в нашій українській спільноті тут, у Німеччині, та в інших країнах нашого Апостольського Екзархату.

Знаком надії для мене є наше духовенство, монашество й вірні, які відкрито та радісно визнають свою віру, плекають любов і вірність до Батьківщини та рідного народу.

Знаком надії для мене є наші семінаристи Олексій і Сергій, які розпочали навчання в Айхштетті й проходитимуть формацію під опікою присутнього тут ректора Східної колегії о. д-ра Андрія Михалейка та його співпрацівників.

Знаком надії для мене є діяльність наших давніх і новітніх громадських організацій, як-от Об’єднання українських жінок у Німеччині, чи Об’єднання українських лікарів у Німеччині і багато інших, а також — наших молодіжних рухів і організацій, зокрема СУМу, який тут, у Мюнхені, відновив свою діяльність у повоєнний час, і розквіт осередків ПЛАСТу по всій Німеччині та Скандинавії.

Знаком надії для мене є сотні і тисячі наших дітей, які відвідують суботні школи. Лише в одній із них у Мюнхені кількість дітей за минулий рік зросла приблизно до 450. Користуючись нагодою, дякуємо міській владі Мюнхена, яка допомогла знайти відповідне приміщення для школи, де навчаються ці діти й працюють їхні вчителі.

Знаком надії для мене є наші науковці, зокрема Український вільний університет, який підтримує та поширює у світі світло української науки й культури.

Знаком надії є жертовне й самовіддане служіння наших дипломатів, яких тут представляють Генеральний консул України Юрій Степанович Никитюк та його колеги з Польщі й Франції. Щиро дякую їм за присутність і солідарність із нами.

Знаком надії є наші захисники, які, перебуваючи тут між нами з огляду на стан здоров’я, у різний спосіб продовжують свою місію захисту й підтримки України.

Даруйте, якщо не зможу назвати всіх поіменно — осіб, спільнот та організацій, — адже вас так багато! Серед них є ті, що існують уже десятиліттями, як-от наша «Рідна школа», а є й численні спільноти та організації, що виникли протягом останніх років. І в цьому також полягає джерело нашої спільної великої надії!

Знаком великої надії для мене є наше сьогоднішнє молитовне зібрання, коли ми «єдиним серцем і устами» славимо Христа Воскреслого — єдине й остаточне Джерело нашої сили та нашої надії.

Дорогі брати і сестри у Христі!

Освячення нашого собору відбулося 50 років тому, і це була неділя. Ми святкуємо наш золотий ювілей у суботу, напередодні неділі, яку у візантійській традиції називаємо «малою Пасхою». А Страсна або Велика субота в богослов’ї Східної Церкви — це не день пасивного очікування в тривозі й непевності щодо завтрашнього дня, а день і час пасхальної надії, яка запевняє нас, що після Голгофи неодмінно настане світанок воскресіння й нового життя, оновленого у Христі Воскреслому.

Нехай Він, наш Воскреслий Спаситель і Господь, за молитвами Пресвятої Богородиці, св. ап. Андрія Первозванного, блаженного Петра Вергуна та блаженної Едіґни благословить нас усіх на нове 50-ліття!

Нехай цей катедральний храм, який навіть своєю зовнішньою архітектурою нагадує корабель, буде якорем непохитної надії для всіх, хто його бачить і сюди приходить!

Нехай наша церковна й українська спільнота буде для всіх людей, серед яких ми живемо, знаком і благовісником непохитної надії, яка нас оживляє, зміцнює та веде вперед. Амінь.

Дивіться також

21 жовтня «Світло з Альтенберґа» для молоді України: кельнська громада передала вогонь миру до Львова і Запоріжжя 20 жовтня «Ми стоїмо поруч із вами»: почесні гості привітали українську громаду з 50-літтям катедрального храму 19 жовтня «Під покровом Богородиці» — у Мюнхені відзначили 50-ліття катедрального храму