Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
Послання Преосвященного владики Богдана з нагоди Року пам'яті блаженного священномученика Петра Вергуна
27 жовтня 2026
Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії Преосвященний владика Богдан Дзюрах проголосив 2027 рік Роком пам’яті блаженного священномученика Петра Вергуна. Рік пам’яті триватиме в Екзархаті від 30 жовтня 2026 року до 1 листопада 2027 року.
Послання Преосвященного владики Богдана,
Апостольського екзарха
для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії,
до духовенства, монашества і вірних Екзархату
з нагоди Року пам'яті блаженного священномученика Петра Вергуна
| «Для друзів його постать була живим образом вірного і послідовного християнина. Для своїх катів він був свідком Христовим» (Із спогадів про перебування блаж. свщмч. Петра Вергуна в сибірському ув’язненні) |
Дорогі у Христі!
На прийдешній 2027 рік припадають дві пам’ятні дати, пов’язані з особою блаженного священномученика Петра Вергуна, Апостольського візитатора для українців візантійського обряду в Німеччині у міжвоєнний період та мученика радянських концентраційних таборів, а саме: 100-річчя від початку його душпастирської місії в Німеччині восени 1927 року та 70-та річниця його смерті як ісповідника віри у сибірській неволі 7 лютого 1957 року.
Тож, зважаючи на ці пам’ятні дати, ми проголосили 2027 рік Роком пам’яті блаженного священномученика Петра Вергуна, який триватиме в нашому Екзархаті від 30 жовтня 2026 року до 1 листопада 2027 року.
У цьому Посланні прагну роздумати разом із вами над кількома чеснотами, які оживляли нашого Блаженного і привели його до слави в небі й прослави на землі, які і для нас можуть стати провідними зірками у нашому християнському мандруванні до святості.
1. Божа любов — основа покликання і служіння блаженного священномученика Петра
Отець Петро пізнавав велич Божої любові, яку Отець Небесний об’явив і дарував усьому людству у Христі Ісусі, передусім у двох подіях історії спасіння — Воплоченні Сина Божого у Вифлеємі та Його спасенній смерті на Голгофі. Ось як він роздумує про цю Божу любов в одному зі своїх останніх послань до духовенства і вірних у Німеччині: «Його [Ісуса] страждання зачинаються вже в яслах Вифлеєма. Він прийняв задля нас крайнє вбожество, біду і злидні та примусове вигнання, еміграцію на чужину. Усе його туземне життя переповнене працею і журбою про наше спасіння, що за нього вкінці віддав серед страшних знущань і муки, тільки з любови до нас, своє життя на хресті»[1].
Блаженний Петро Вергун зауважував свідчення віри в цю Божу любов до нас уже в житті перших християн, які «бачили недалеко дерев’яних ясел також і великий дерев’яний хрест, що на ньому довершилося спасіння людства. Вони мали ясне поняття про таємницю вифлеємського вертепу і гори Голгофти… Тому то такою сильною і глибокою вірою горіли серця перших християн, сповнені полум’ям любови до свойого Творця»[2].
Зворушений цією Божою любов'ю, наш Блаженний у тридцятирічному віці, вже маючи за плечима досвід лихоліть Першої світової війни, участь у лавах Української Галицької Армії та польський полон, відкрив у своєму серці покликання до служіння Богові. Тому 1920 року він розпочав богословські студії у Празі, де здобув ступінь доктора філософії, щоб відтак посвятитися цілковито на службу Богові у стані священства.
Служіння стало провідною ниткою його життя. На допитах в камерах НКВС на запитання слідчого, яке його життєве кредо, о. Петро впевнено відповів: «Служіння Богові, Його Церкві і моєму народові – це суть мого життя»[3]. І наш Блаженний засвідчив це не лише словами, а й усім своїм життям. Його життєвий подвиг, як і подвиг інших новомучеників УГКЦ ХХ-го століття, святий Іван Павло ІІ невипадково описав словами Господа Ісуса: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13).
2. Імена любові в житті та служінні блаженного священномученика Петра
Любов у житті блаженного Петра виявлялася по-різному й, можна сказати, мала різні імена.
Першим і найголовнішим виявом його любові до Бога та ближніх була молитва: за священників, за своїх краян, яких він із ніжністю називав «родимцями», за свій знедолений народ. Навіть перебуваючи на засланні, серед вічної сибірської мерзлоти, світильник його віри й молитви ніколи не згасав.
Його любов виявлялася також у душпастирській ревності, з якою він служив українцям у Німеччині: засновував громади, особисто відвідував вірних, часто долаючи великі відстані, служив Літургії, уділяв Святі Таїнства, особливо Сповідь та Євхаристію, будучи переконаним, що без них «вичерпується і висихає джерело життя» віруючої людини[4].
У ставленні до найбільш знедолених його любов виявлялася в ніжності й турботливості «печаливої Матері» — так він любив називати Церкву. У середовищі українців такої ніжної та співчутливої любові тоді, як і тепер, потребували насамперед шукачі притулку, гнані воєнним лихоліттям. Тому отець не лише сам оточував любов’ю всіх новоприбулих, а й закликав до цього своїх парафіян: «Головно, дорогі браття і сестри, покажіть ту любов словом і ділом нашим родимцям, біженцям і евакуйованим із рідних земель. Прийміть їх, хоча як скромна ваша домівка. Не пускайте їх від себе з порожніми руками. Ваша хата і ваше серце нехай стане для них привітним вертепом, гостинним Вифлеємом. Пам’ятайте, що любов без діл мертва»[5].
За часів нацистського режиму його любов виявлялася у витривалості перед викликами та перешкодами. Гестапівці постійно стежили за отцем, перевіряли зміст його проповідей, чинили різноманітні перешкоди для його служіння та намагалися обмежити йому доступ до вірних і священників. Зрештою гестапо навіть видало наказ про депортацію отця з Німеччини, який вдалося скасувати лише завдяки втручанню тодішнього Апостольського нунція, архиєпископа Орсеніґо.
В останні, найбільш драматичні, тижні його служіння українцям у Німеччині любов у його житті виявила свою найбільш характерну рису — вірність. Навесні 1945 року, коли в міру наближення Червоної армії до Берліна багато хто наполегливо закликав отця покинути столицю, де містився його осідок як Апостольського візитатора, і рятуватися в західній частині Німеччини, отець спокійно, але твердо відповів: «Допоки тут залишається бодай один українець, я теж залишуся»[6].
Хоча він вже напевно знав, що в Україні НКВС заарештував усю ієрархію УГКЦ на чолі з митрополитом Йосифом, і усвідомлював смертельну небезпеку, яка нависла й над ним, отець Петро вирішив йти дорогою жертовної та вірної любові до кінця. Так він наслідував Божественного Учителя, Який казав про себе: «Я добрий Пастир, Добрий Пастир життя своє дає за свої вівці» (Йо. 10,11). Наш ісповідник віри майже дослівно повторював ці слова Спасителя, коли пояснював своє рішення залишитися зі своєю паствою в Берліні: «Як душпастир, я мушу бути готовий віддати за свої вівці навіть і своє життя!»[7].
3. Ким є блаженний священномученик Петро для нас?
Роздуми над життям блаженного священномученика Петра Вергуна допомагають нам усвідомити, ким він є для нас, Христових учнів ХХІ-го століття, а саме:
а) Знаком надії
У постаті блаженного Петра вражає його нездоланна надія, якою він підтримував своїх вірних, які перебували у Німеччині, а згодом – своїх співв’язнів у радянської неволі.
Вірним, які знайшли притулок у Німеччині, отець Петро намагався відкрити перспективу майбутнього повернення на рідну землю та подальшого служіння Церкві й рідному народові. В одному зі своїх послань він пише до них: «Дорогі Браття і Сестри, вірмо сильно в міць Божого Дитяти, не падаймо на дусі, працюймо для Його слави і добра нашого народу; стараймося тут набрати якнайбільше знання і досвіду, щоби повернути те все в користь Церкви і своєї батьківщини. Благаймо Його, щоб зіслав свій мир на нас і на наших братів у рідному краю, - головно тепер, коли ми всі так потребуємо миру та згоди»[8].
Натомість у в’язниці його моральна сила і непохитна віра в торжество Божої правди і любови проявлялася у внутрішньому спокої та радості, яку він випромінював навколо себе. Один із товаришів по в’язничній камері так свідчив про це: «Незважаючи на всі фізичні страждання, він завжди був людиною надзвичайно товариською, відкритою, ввічливою. Кожному, з ким він спілкувався, дарував посмішку, що випромінювала радість і мир»[9].
б) Молільником за мир
Отець Петро носив у серці глибоке прагнення миру для свого народу — Божого миру. На нього він покладав надію, за нього закликав молитися й у нього твердо вірив.
Усе це було можливим лише тому, що він невпинно споглядав у своєму серці Христа Спасителя — Князя миру, тож запрошував своїх вірян: «Благаймо, возлюблені в Христі, Князя МИРА, щоб послав мир для перемученого кривавою борнею людства і тим втихомирив наші серця, що прагнуть того спокою мира, наче квіти – роси-води під час літньої жари. Бо ніхто інший, тільки самий Спаситель Ісус Христос може скоротити час страшенного сучасного лихоліття… Наповніть любов'ю до Бога ваші серця, а найдете мир у ваших душах. Тоді ваші душі, переповнені надією на краще майбутнє, відчуватимуть наглядно приявність Сотворителя і Відкупителя світу, а ваші уста величатимуть Його словами пророка: «З нами Бог!»[10].
в) Учителем довіри
Блаженний священномученик Петро Вергун навчає нас беззастережної довіри до Господа серед численних потрясінь і криз сучасного життя. Для нього Господь був єдиною «надією і силою у тому змінливому світі»[11].
У своєму упованні на Божу силу та допомогу він уособлював віру всього українського народу. Тому він звертався до історичного досвіду наших предків і закликав своїх сучасників, а нині й нас із вами, дорогі брати і сестри до повного і беззастережного уповання на Бога: «На Бога уповали наші батьки і діди і не завелися, тому і ми уповаймо і жиймо з Ним, а Господь вірний своїм заповідям і вас, Своїх дітей, ніколи не опустить!»[12].
Дорогі у Христі!
Господь дарує нам Святих, немов небесні зорі, щоб ми звіряли за ними свій життєвий шлях і наслідували їх у любові, яка є суттю святості. Саме на це звертав увагу святий Іван Павло ІІ, коли під час прославлення наших Блаженних новомучеників, серед яких був і отець Петро Вергун, закликав присутніх на Літургії у Львові 27 червня 2001 року вірних нашої Церкви: «Нехай їхнє свідчення не залишиться для вас тільки причиною до вихваляння, нехай, радше, стане запрошенням до того, щоб їх наслідувати. Нехай же святість буде прагненням усіх вас, дорогі Брати й Сестри Української Греко-Католицької Церкви… Нехай заступаються за вас Святі й Блаженні, які отримали вінець справедливості на українській землі. Нехай їхній приклад та опіка допоможуть вам йти за Христом і вірно служити Церкві, яка є Його містичним Тілом. Нехай Господь Бог за їхнім посередництвом оросить ваші рани олією милосердя і утішення, щоб ви могли з довір'ям дивитися на те, що вас чекає, з впевненістю у серці, що ви діти Отця, який вас ніжно любить.».
З цими думками, дорогі у Христі Брати і Сестри, розпочинаймо Рік пам’яті блаженного священномученика Петра Вергуна та вимолюймо за його заступництвом мир для нашої улюбленої Батьківщини-України, а для себе й усього українського народу — повсякчасну благодать і благословення Всемогутнього Бога Отця, і Сина, і Святого Духа!
† Богдан
Апостольський Екзарх
Отцям душпастирям Апостольського екзархату доручається прочитати це Послання на усіх Літургіях в неділю, 1 листопада 2026 р., або в найближчу після цієї дати неділю,
та опублікувати у парафіяльних вісниках, веб-сторінках та сторінках у соціальних мережах усіх душпастирських осідків.
Примітки
[1] Різдвяне послання від 1.12.1944.
[2] Там само.
[3] I. Banzer (Brychuk), Petro Werhun – Apostolischer Visitator im Auftrag des Heiligen Stuhls, in: Der Glaubenszeuge Petro Werhun. Leben und Dienst. L’viv 2024, 31.
[4] Послання від 18.08.1942.
[5] Послання від 1.12.1944.
[6] Пор. Джампаоло Маттеі, Україна – земля мучеників, пер. з іт. О. Лісовського, Львів 2014, 89.
[7] Ті, що перемогли світ. Катехитичні матеріали про блаженних УГКЦ ХХ ст., Львів 2021, 130.
[8] Послання від 1.01.1943.
[9] Джампаоло Маттеі, Україна – земля мучеників, 89.
[10] Послання від 1.12.1944.
[11] Послання від 18.08.1942.
[12] Там само.
